2016-12-28

ЛУБНИ - ЦІКАВІ ІСТОРИЧНІ ФАКТИ. ДОПИС 4. ЧАСТИНА 1. "КЛІЩИНСЬКЕ ПОВСТАННЯ"

Село Клящинці (нині Кліщинці), р. Сула, поселені не пізніше першої половини XVII ст. в 1690 році Мазепою було віддане, поряд з іншими маєтностями, Іллі Новицькому, після смерті якого перейшли до його синів Івана, Якова та Григорія, а коли останній пішов за Мазепою, то його частина у батьківській спадщині зробилась так би мовити «вільною»…

По цій причині одна з маєтностей Новицьких, с. Нехаївка, була віддана у 1715 році Гаврилу Милорадовичу. Маючи цей випадок на увазі, генеральний суддя Лисенко став просити тодішню владу Малоросії дати йому з тієїж «вивільненої спадщини» Григорія Новицького два села – Кліщинці і Галицьке. Для більшого переконання, що ці маєтності, по своїй кількості посполитих, можуть бути зараховані, як частка Григорія Новицького, Лисенко пред’явив свідчення про кількість дворів, які числилися за ревізією 1735 року за Новицьким. Будучи задоволеним цими даними князь Шаховський клопотав до Петербургу про нагородження Лисенка маєтностями; відповідь була отримана схвальна і 1737 року Лисенку був виданий універсал вже від Румянцева на сс. Кліщинці і Галицьке «ці угіддя, та на греблі на р. Сулі, шість кіл помольних та одне ступне». За ревізією 1735 року у Кліщинцях обліковувалося посполитих 33 двори, а за ревізією 1723 року їх налічувалося – 86 дв. («тяглих» - 26, тягло убогих -16, піших, сильно убогих – 39 та вдів -5»). Зменшення селянського прошарку відбувалося, зрозуміло, внаслідок виникнення в цей час в басейні південної Сули значної кількості слобод. Козаків у Кліщинцях 1737 року було майже стільки ж як і селян.

Першим клопотом Лисенка у новій маєтності стало питання збільшення кількості селян. Для вирішення цього було два шляхи: закликати їх з числа «блукавших» - обіцянками тих чи інших пільг і – переписуванням місцевих козаків в селян. Але оскільки «верстання» козаків у селян було заборонене, то такими способами користувалася тільки старшина і до того ж впливова, яка могла відстояти своїх «підданих» у випадку протестів місцевого сотника або полковника. Значення Лисенка, як члена центральної адміністрації, було безспірне. Тому Лисенко почав з переписування козаків в селян. Потім Кліщинські козаки розповідали, що генеральний суддя в цей час «поневолив» їх більше 15-ти дворів. Шкода було колишнім козакам свого козацтва – тільки через 20 років, коли новий державець Кліщинців Федір Лисенко (син генерального судді) став проявляти уж занадто великі вимоги до своїх «підданих» обернені в селян козаки звернулися, в 1758 році, до свого полковника з клопотанням – дослідити їх походження і після того повернути їх до попереднього козацького статусу. За цим клопотанням полковник нічого не зробив, розповідали потім скаржники, а державець Лисенко, служачи в Глухівських канцеляріях, поскаржився там на «непослух підданих» і випросив до Кліщинців військового канцеляриста Хому Леонтовича, який повинен був утихомирити скаржників. Самим зручним способом утихомирення «бунтівників» - у старій Малоросії вважалося тимчасове «закидання» їх в погріб... Цей спосіб застосував і Леонтович. «Розшукавши усіх скаржників», він «позакидав» їх в погріб, з зав’язаними назад руками, і тримав там тижнів зо два, а потім «виводячи з погребу, тричі, покладаючи, бив немилосердно»… Таким чином «бунтівники» знову «повернуті були під владу» Лисенків…

Лисенки не обмежувалися одним підкоренням своїх селян, але скориставшись цією нагодою, повідбирали у деяких з них цінні земельні наділи; наприклад у Тимка Радченка відібрано: «риболовлю дідову та луку над Сулою, відібрано через погрози, а гроші 18 р. 80 коп. насильно дано», в Степана Іони – «луку відібрано, ще батьком його зайняту, за яку насильно вкинуто талерів два». З інших селян взято по 3 та по 4 рублі, «цими грошима Леонтович поділився з прикажчиками».

Але й цього Лисенкам здалося замало. Ознайомившись з історією Кліщинських козаків, Лисенки дізналися, що багато з цих козаків попередньо були посполитими і так як у Кліщинцях поселилися на «власницьких» землях, а тому повинні були бути оберненими в селян, і що інші козаки, хоч і беззаперечно належали до цього стану, але теж проживають на приватній землі, тому що поселилися в Кліщинцях після «жалування цієї маєтності» Новицькому, тобто тоді коли вільних земель тут вже бути не могло… У таких козаків, на думку Лисенків, слід було відібрати всі землі, які знаходились у них. Дойшовши такого висновку Лисенки доручили брату Йосипу – подати від свого та «інших учасників» прохання гетьману про проведення розслідування, хто в Кліщинцях має право залишатися в козацтві. У поданому 1761 року клопотанні Йосип Лисенко писав, що «козаки с. Кліщинці, що до того села належали самовільно захопили і між собою розділивши, користуються орним полем, яке і в користуванні батька його до смерті було… Особливо ж деякі з підданих його, поселяючись знову поблизу того ж села Кліщинці на власній його землі, з підданства його самі себе виключають, а прийняті в козацтво – неправильно. І просив він, Лисенко, про вищезгадане від його ясності розслідування». «І звелено його ясності ордером, щоб від полкової Лубенської канцелярії відправлено було нарочних двох старшин з належними їм настановами, аби вони, заїхавши в с. Кліщинці, розслідували правим порядком, за доказами зі сторони його, Лисенка, хто саме з козаків і чим з належного до того села Кліщинців заволодів і що буде знайдене з належного до того села степу, орного поля, сінокосу чи інших угідь – яким незаконно заволоділи тамошні козаки, те все віддати у володіння його Лисенка з іншими до того села співучасниками. Також якщо достеменно відшукається – хто з підданих їх Лисенків, поселившись на землях цих же Лисенків, що тому селу належать, і в козаки вписаний був без належного про козацьке походження підтвердження, тим веліти бути в підданості їх Лисенків, утім якщо козацтво своє довести чимось вони можуть в тому перешкод їм не чинити»… Цей ордер свідчить, що до скарги Лисенка гетьман віднісся особливо уважно, так як не зважаючи на невизначеність клопотання, в якому не було зазначено ні тих земель, які начебто захоплені козаками, а ні ті «піддані», які неправильно записані були в козаки, було зроблено розпорядження, щоб особливо призначені два чиновники все це розслідували на місці… Ми не помилимось, якщо скажемо, що причиною такої особливої уваги гетьманської канцелярії до прохання Лисенка була найближча участь в цій справі головного тодішнього ділка  в тій же канцелярії – Василя Туманського, який в цей час був «старшим канцеляристом» генеральної канцелярії, тобто головним помічником генерального писаря. Писарем же генеральним був Безбородко, настільки вже в ці часи пристаркуватий, що в березні 1762 року він був замінений згаданим Туманським. Останній був одружений на доньці генерального судді Лисенка і по його смерті придбав частину Кліщинської маєтності у свого шурина Федіра Лисенка, а тому і став одним з тих «співучасників», про яких згадувалося в «ордері» гетьмана. З цього видно – яка впливова людина була зацікавлена в Кліщинській справі. Але Туманський чомусь не вважав за необхідне відкривати свою участь в цій справі. Лубенська полкова канцелярія Кліщинську «комісію» поручила була спочатку Пирятинському сотнику Оріхівському; але останній був визнаний, мабуть, непридатним для цієї справи, а тому спочатку він захворів, а потім був відправлений в якесь «відрядження». Його замінили Горошинським сотником Сахновським, а «другим старшиною» був призначений Горошенський же отаман Ільченко. Мабуть, Сахновський для слідства був пригодніший аніж Оріхівський, оскільки перший був своєю людиною, родичем Безбородька – рідним племінником його дружини…

Після цього, в червні 1761 року, повірений Йосипа Лисенка, військовий товариш Герасим Завадський представив Сахновському список з 91 осіб без точних пояснень, що це за люди.

Усі ці люди були описані наприклад так: «Павло Деревянка, з батька захожий і поселився на приватній землі. Був за колишніми власниками мужиком – Компанієць Андрій Маслик, захожий, купив грунти Думкича і живучи на ньому заволодів і степом. Олехварь Забігайло, захожий з під Ромна, степом володіє. Іван Палига, живе в дворі Жовтенка і більш того, ще володіє. Сергій Ворона мужик і живе на мужицькому приватному грунті і з нього козакує. Кирил Гречка, захожий з Оржиці, мужик, поселився двором і заняв леваду. Іван Тригубенко зайняв для поселення немало землі і.т.д.

Можна здогадуватися, що це був список тих «мужів», які неправильно, на думку Лисенка, записані в козаки, при цьому зазначалося і захоплення ними «приватних угідь» (левади, степи…). В кінці списку доповнено: «Цими вище написаними, так і особливо всіма козаками Кліщинськими захоплено в степу, зорано для власих потреб вилученням у позивача земель, що під горою та Вереміївським шляхом, що називається цілинним степом та і іншими довкола Кліщинців орними і сіножатніми землями, а особливо луками, лісами та сіножатями, вище реєстровані козаки володіють не належно, а тому відносяться до одноосібного права володільця внаслідок височайшої дарчої». Ця приписка ясно характеризує земельні домагання Кліщинських «власників». Вони зазначають, що усі Кліщинські землі належать їм, за винятком козацьких. Але ж які землі повинні були належати козакам? – Мабуть село Кліщинці було багате ґрунтами і тут ще можливо було і до половини XVIII займати їх однією лиш «оранкою», тобто по праву першого займа. Це право, на думку Лисенка і його «співучасників» належало виключно їм і ніяк не належало козакам… До «лугів, лісів та лук», які не були зайняті козаками до 1737 року, останні не мали пізніше права і торкатися, стверджували державці, хоч би ці землі і лежали «впусту». З свого боку генеральний суддя Лисенко, не маючи можливості експлуатувати всі Кліщинські землі, позначив своє право на них одними оранками, тобто тільки проведеною навколо борозною…. Звідси становиться зрозумілим чому Йосип Лисенко і його співучасники не могли пред’явити чітких вимог. А відповідачі між тим не знали – про що заявлений спір і проти чого їм потрібно суперечити. Дізнавшись про призначення «слідчої комісії», відповідачі просили полковий суд дозволити виставити свого повіренного, а коли дозвіл на це був отриманий, то тіж відповідачі писали вже до комісії: «оскільки про ті, що мовби до села Кліщинці ґрунти або ж інші угіддя, які тому пану Лисенку належать, ніякого пояснення ні від слідчої комісії, ні від сторони позивача – ми не маємо, то без цього ні самі ми виправдовуватись, а ні повіренного від себе виставити не можемо…». З таких причин відповідачі просили комісію дати їх «письмове пояснення» - «хто саме з нас з угідь п. Лисенка чим точно, з якого часу – немовби заволодів і яка того пана Лисенка на кого з нас та в чому саме претензія складена?...». До цього відповідачі добавляли, що без цих «пояснень» неможливо і вимагати їх «відповіді». Але комісія нічого не могла зробити, бо була у повному підпорядкуванні у «позивачів» і головним чином у Туманського. Жовнинський сотник Булюбаш, дізнавшись про цю комісію, вимагав у Сахновського – допуску «депутата» для захисту козаків, про це було повідомлено Туманському, а Туманський написав Лубенському полковнику, скаргу на втручання Булюбаша; Кулябка негайно запропонував сотнику – «не чинити ніяких перешкод та втручань тій комісії», при чому «про участь в тій комісії депутата він не вимислював би» бо, якщо потрібен буде з якоїсь сторони повіренний, то вони й самі можуть того вимагати». Після комісії Сахновського розпочала слідство. Процедура при цьому була наступна: викликався кожен з записаних в «реєстр» і допитувався – без будь-якого зазначення предмету допиту. Наприклад козак Кліщинський Андрій Маслик, він же Компанієць, на допиті свідчив: він Маслик живе в Кліщинцях на куплених ним козацьких Думніческих землях і з тих земель козацьку відбуває службу; поля орного і сінокосів та інших ґрунтів навколо Кліщинських дач – за собою не має». На цю відповідь повірений Лисенка «в доказ зазначив, що відповідач на куплених ним козацьких Думніческих землях живе – про те позивач  знає і  не сперечається, що ж стосується поля і інших ґрунтів, то зважаючи на те, що відповідач в допиті своєму засвідчив, що інших володінь довкола Кліщинців нічого не має так на тому позивач з доказами своїми і зупиняється. Більше нічого на підтвердження обвинувачення позивач не має». На цьому допит такого безземельного козака і закінчився. Інші давали покази розгорнуті, в яких вказували походження, як своє так і земель своїх, при цьому при зазначенні попередніх власників цієї землі «позивачі» проводили звірку з ревізорською книгою 1723 року і, якщо знаходили, що прізвище попереднього власника в цій книзі значилося то вважали, що спірна земля належить йому. Якщо ж поселений на землі «відповідач» за походженням був селянином, а не козак, то вимагали, щоб такий власник був «обернений в підданство». Якщо ж в ревізійній книзі між селянами імені попереднього власника не знаходили, а відповідач зазначав на козацьке походження, як своїх предків, так і їх земель, то  в такому випадку від відповідача вимагалася присяга, що він говорить правду. (Ми Семен та Пилип Киришенки присягаємо Господу Богу … що батько наш ніколи в с. Кліщинці і ніде деінде не мужикував, але козаком був і що нам тільки те добро, з якого батько наш козакував, дісталося, а мужичих, як батько наш так і ми самі не захоплювали».

Допити такі Сахновський здійснював у липні 1761 року, за винятком кількох допитів, здійснених у березні 1762 року. Всі свідчення «відповідачів» записані почерками двох писарів, при цьому за неграмотних «відповідачів» підписувався місцевий «дячок» Андрій Григор’єв. На усіх допитах «докази» проголошував повірений «позивачів» Завадський. Повіреного у «відповідачів» не було. Скільки саме допитав Сахновський людей – зазначити не можливо, оскільки не вся «справа» була збережена, але бачимо, що допити були завершені в липні 1761 року, а в березні 1762 року допит був проведений лише кількох чоловік, які можливе раніше не були присутніми. Потому слідча комісія припинила свої дії і абсолютно нічого не робила до листопада 1763 року… Тільки в листопаді та грудні цього року Сахновський і його товариш стали виносити свої рішення. По кожному допиту, де після свідчень відповідача, з боку позивачів було заявлено те чи інше клопотання, - було винесене рішення («по указу» і ін.), в якому після опису обставин справи, говорилося, наприклад – «за результатами слухання вищеописаної справи, з’ясовано, що відповідач Павло Кобзаренко, сам себе визнав мужиком і що на приватній землі поселився і нею володіє, про що в справі свідчення дав, для чого вирішено: за визнанням самого відповідача, бути йому з зайнятою землею за позивачем Лисенком і учасниками у підданстві».

Чому ж саме Сахновський відтермінував свої рішення більше ніж на два роки? Зрозуміло не тому, що у нього не було часу винести їх раніше, але тому, що таке відтермінування потрібне було позивачам… З рішень винесених Сахновським видно, що прийняті вони за відсутності відповідачів. Нижче ми побачимо, що Туманський стверджував, що рішеня «по всякому відповідачу того ж року в законний спосіб оголошені були» і «з дотриманням законів, до сотенного управління Жовнинського – кому з козаків, в яких землях відмовлено – письмово повідомлено», однак в слідстві Сахновського ніяких слідів проголошення кожному відповідачу – не має, а мається лише копія розпорядження Жовнинської сотенної канцелярії, яким остання, яким остання, вказуючи одному з своїх урядників, що «від військового товариша Герасима Завадського в сотенній канцелярії оголошено, що за позовом Лисенка з учасниками, слідчою комісією відчужено від козаків Артема та Івана Іовенків та інших (імена їх перераховані) ґрунти (ділі йде перелік), внаслідок чого сотенному уряднику доручається – з’явитися до військового товариша Герасима Заводського і вимагати від нього нарочного (посланця) і коли зазначений визначений буде – ходити до означених козаків і оголосити їм, що вони, якщо побажають на тих приватних ґрунтах проживати, то справляти з них посполиту повинність, а якщо буде, що не захотять посполитого звання бути, то залишити б названі  у користуванні власників, а самі зійшли щоб на ґрунти козацькі. Більш того оголосити отаману Кліщинському, щоб він – відданих у підданство козаків, список яких додається, виключив з списку козаків і справи з ним ніякої не мав… (1763 р. 17 листопада). звідси бачимо, що оголошенням рішень розпоряджався той самий повірений Лисенка та його співпозивачів, який і вів цю саму справу в складі комісії Сахновського… Навряд чи Кліщинські козаки могли визнати чинність тих судових рішень, які оголошувалися таким чином… Зволікали ж «позивачі» з прийняттям Сахновським цих рішень, тому що очікували ревізії, яка розпочата була в березні 1763 року і завершена на початку 1764 року.

Зрозуміло, що Туманський, як власник, розраховував, що ревізійним записом Кліщинських козаків до свого підданства все ж міцніше затягне і без того заплутаний вузол. Дійсно, присуджені Сахновським до підданства козаки у ревізії 1764 року записані були у підданстві Туманського та Лисенко. Після цього запису «позивачі» продовжували очікувати сприятливого моменту, щоб цілком накрити «відповідачів» тією сіткою, яка так терпляче і майстерно на них накидалася… Виконання рішень Сахновського позивачі зажадали від Кліщинських козаків лише навесні 1765 року, оскільки тільки в травні цього року Кліщинці подали скаргу про це Румянцеву, в якій писали, що комісія за позовом б.т. Йосипа Лисенка «з учасниками» була започаткована в Кліщинцях, колишнім гетьманом, «за доповіддю генерального писаря Туманського з приховуванням того, що він в с. Кліщинці придбав частину Федора Лисенка, спільну з Йосипом Лисенком (своїм швагером) маючи володіння, і сам був позивачем в цій справі; що слідчі не вимагали від позивачів пояснень – в чому саме предмет їх позову і не дозволили слідчі їм, відповідачам, виставити повіренного, що слідство здійснювалося в «приїжджому будинку» Лисенка в с. Галицькому, що при цьому хо вони, відповідачі, і свідчили про своє козацьке походження і про купівлю земель від козаків, але їх свідчення не перевірялися – з «похлібства» до Лисенка та Туманського; що в їх свідчення вносилося лиш те, що було бажане позивачам, а після свідчення підписувалися «немовби за їх проханням» Кліщинським дячком; що коли вони, відповідачі, заявляли в комісії про неправильне ведення слідства, то їх з лайкою геть відсилали, при цьому трапилось, що Лисенко там же, в комісії, Семена Реця по щоках бив; що такими неправильними рішеннями слідчих у багатьох з них жилі двори і грунти відсужені були, а інших і самих у підданство позивачам було віддано, що за цими рішеннями Лисенко, не надавши і малого терміну, виганяв їх з дворів зимової пори; що крім зазначеного, 23 березня (1765 року) «дозорця» Туманського, зі старостами Кліщинським і Галицьким, зібравши мужиків понад сто і прийшовши ґвалтом, у Дениса Палиги овець старих 62 та ягнят – 40, у Власа, Мирюхнівського зятя – овець 25 і ягнят 20 – забрав; і що чинили старости за випас нашого скоту на загальній козацькій толоці, якою Лисенко самовільно заволодів. Далі Кліщинські козаки говорять, що скаржилися вони за такі образи до Лубенської полкової канцелярії, однак там нічого не було зроблено, а тільки прикажчик Туманського Влас Чорний з мужиками, напав на Леска Головка, побив та покалічив його, погрожуючи при тому і інших серед нас бити, щоб ми більше про козацтво своє і про розорення правди не шукали. На завершення скаржники просили – неправильні рішення Сахновського знищити і визначити інших слідчих, на яких би скарг від обох сторін не мало бути. Як тільки було отримано цю скаргу Глухівською колегією, негайно туди ж було подано і скаргу Туманського, який вже не приховував своєї співучасті в справі. В своїй скарзі Туманський зазначав, що за гетьманським ордером, що для полегшення відповідачів, слідство було здійснене на місці, щоб не викликати їх до Лубен, і по завершеню позову по всякому самому найменшому наділу, що окремо розміщений, з кожним, що ним володів – був проведений судовий процес, а потому і на будь-який ґрунт окремо винесені рішення, ще минулого 1763 року, оті ж рішення всякому відповідачу того ж року оголошені, і коли ні від кого з відповідачів на ті рішення апеляції не оголошено, то, задля збереження на те законів, як до сотенної Жовнинської управи – кому з козаків від яких земель відмовлено, листа надіслано, так і ті землі у володіння нам поручено; що при цьому деякі з козаків – не чекаючи і рішення, поданими персонально клопотаннями, визнали незаконність своїх володінь, самі з тих земель відступили. І з того часу й дотепер ми – тими присудженими і відданими нам землями, а також деякими з поступивши нам у підданство мешканцями на тих землях, - володіли безспірно, при цьому вони, відповідачі, не тільки скоро після оголошення кожному з них про прийняте рішення, але й пізніше, допоки, ні до Лубенської полкової канцелярії, ні до суду генеральної апеляції про незадоволення їхнє тими рішеннями не подавали, та більш того, при складенні ревізії минулого (1764) року, через нарочних ревізорів, з їх відому та свідчень про їх дітей, родичів та робітників, до числа посполитих записані були і досі рахуються. Недавно ж отримав я від свого прикажчика повідомлення, що ті, віддані з ґрунтами нашими тамошні мешканці, що визнані посполитими, непослух загальний вчиняють, а оскільки відомо, що деякі з них – у підданстві своєму до Малоросійської колегії в зверненні – наклепи наводять на мене з шуряком моїм Лисенком, начебто ми їх з козаків самовільно навернули у підданство, приховуючи, що винесені рішення про них їм оголошено було, а вони жпо тому оголошенню апеляції не показували і зараз того, в чому кому саме з них несправедливим рішення здається – не зазначають»… Тому Туманський просив колегію, перевірити все те, що ним написано «такий їх непослух припинити» і «підтвердити, куди належить, щоб безперешкодне володіння присудженим їм землям збережено було». Як бачимо Туманський викладав справу зовсім інакше, стверджуючи, що все було зроблено правильно, але не зазначає фактів, щоб «відповідачі» знали про винесені проти них рішень, понад два роки після слідства та не пояснює чому між слідством і винесенням рішень минуло стільки часу… До цього можна добавити, що надаючи таке, мабуть, схвальне пояснення проти «наклепів» відповідачів, Туманський все ж не зовсім був впевнений в своїй правоті і дуже боявся, що вся здійснена «слідчою комісією» махінація буде знищена… Це видно з записки, яку Туманський написав 28 травня (1765 року) до свого старости в Кліщинці: «Відданих нам взагалі в посполиті, а тепер …. себе козаками … нічим з цього дня не обтяжувати і обаз їм ніяких не чинити, і до відсуджених та відданих нам …. тобто орного поля та сінокосів, також до лугу нашого приватного вони та інші доступ мають допоки крайнє по всіх рішення не прийнято буде». Зрозуміло, що Туманський продовжував діяти по відношенню до своїх «відповідачів» ухильно, очікуючи «крайнього рішення»… Таке рішення і повинно було тепер надійти з колегії… Саме зараз Туманський зосередив всю свою канцелярську мудрість, аби «крайнє рішення» було винесене на його користь… Як відомо, в ці часи Румянцев тільки но став на чолі гетьманщини, а заснована під його президенством в Глухові Малоросійська колегія – тільки но розпочинала свою діяльність «вищого присутнього місця» в цьому краї. Колекія складалася з восьми членів, з великоросіян та малоросів порівну; до складу останніх входив і Туманський, в товаристві С. Кочубея, І. Жоравки і Д. Апостола. Як колишній генеральний писар Туманський, зрозуміло, головував у канцелярській діяльності колегії; дуже впливовим членом був С. Кочубей, але він був своєю людиною для Туманського оскільки спільно служили при Розумовському, а Жоравка і Апостол – ділками зовсім не були.

За обома скаргами, Кліщинських козаків і Туманського, - колегія постановила: витребувати з Лубен матеріали слідства Сахновського, а поки воно буде розглянуто, то «для того щоб ті, що козаками називаються, які присуджені до передачі позивачам … Туманському і Лисенку, були слухняними і від виконання належним їм повинностей та у володіння відданих земель – перепон не чинили, про те сотнику Лубенської полкової канцелярії Жовнинському повідомити для підкорення тих Кліщинських мешканців» (22 серпня 1765 року). Коли ж матеріали слідства Сахновського було отримане в Глухові, то колегія відіслала його, разом зі скаргами обох сторін, до генерального суду і «веліла здійснити над ним належний розгляд та з врахуванням указів та Малоросійських прав винести рішення найшвидше». При цьому колегія послала до генерального суду і нову скаргу Кліщинських козаків, майже однакову за змістом з попередньою, але підписаною 41 людиною і з приміткою «і всі взагалі». В той же час і Лисенки, Йосип та Павло, скаржилися до колегії, що Кліщинські козаки їх розоряють і «чинять похвалки». Надіславши усі скарги позивачів і відповідачів до генерального суду, колегія одночасно надала припис полковій Лубенській канцелярії видати розпорядження відносно тих Кліщинських мешканців, відносно яких винесені рішення Сахновського, беззаперечно виконували б останні аж допоки не настане «крайнє рішення». Лубенська канцелярія виконала цей наказ. Але після цього Йосип та Павло Лисенки подали нову скаргу до Глухова, в якій писали, що ні присужені їм в підданство козаки, ні ті, від яких були відсуджено їм землі – не підкоряються їм, нападають на старост та погрожують пожежою. На цю скаргу колегія надіслала до Лубен новий указ про вжиття заходів щодо заспокоєнні населення Кліщинців. Цього разу Лубенський міський суд послав до Кліщинець Лукімського сотника Малкевського з наказом – привести Кліщинців до покори. Це було вже в березні 1766 року. Але Кліщинці в цей час були вже сильно збурені. Їм зрозуміло вже було відомо нижченаведене рішення генерального суду, винесене в листопаді 1765 року, в якому вся процедура Сахновського була визнана протиправною. Тому, на запрошення Малкевського, коритися своїм власникам і виконувати їх вимоги, Кліщинці відповідали, що «указаного веління не слухатимуться і коритися власникам не будуть». Коли ж Малкевський хотів було заарештувати одного крикуна, то «вони закричали з великим шумом, що ніякої образи відносно себе не допустять»… Малкевський залишив Кліщинці ні з чим, а Лубенський міський суд доповів про ці події в колегію.

Отримавши цю доповідь, колегія зажадала від генерального суду пояснень - що ним було здійснено за скаргами Кліщинців та Туманського? Суд відповів надсиланням свого рішення, винесеного ще 15 листопада 1765 року. З тексту цього рішення перш за все бачимо, що генеральний суд віднісся до розгляду справи край уважно. Ретельно розглянувши всі його обставини, суд дійшов висновку, що відносно претензій Туманського та Лисенка – щодо перепису селян в козаки – Сахновський слідство здійснив неправильно, оскільки при цьому не був прийнятий до уваги Указ від 16 квітня 1723 року, а між тим: «слідство щодо осіб що марно покачились слід здійснювати не інакше, як за вимогами цього указу», а тому враховуючи те що Сахновський цього не дотримався то і «про перебування відповідачів у підданстві позивачів цією комісією вчинене провадження і рішення винесене за дійсні визнані бути не можуть та через вищенаведене знищенні повинні бути». В згаданому Указі було зазначено: «За позовами будь-кого про козацтво – слід досліджувати дані тодішніх козацьких реєстрів про дідів і батьків, а також самих позивачів, якщо ж не знайдеться давніх реєстрів, про таких свідчити Малоросійським  жителям»…

Стосовно іншої частини позову Туманського та Лисенків – про заволодіння козаками посполитих ґрунтів – генеральний суд вирішив, що і вцьому випадку Сахновський розглядав справу без дотримання законних форм, оскільки «козаки викликані до тієї комісії без належних позовів і без надання їм законних термінів і на витребування пояснень у них, відповідачів, списку позивача – в чому саме претензія його на них складається, чому для відповіді повіреного від себе вони поставити могли, списків не надано…. А тому  і ті – про захоплені козаками посполиті землі  - провадження комісії та рішення, як прийняті не по праву, а до того ще і в неналежному суді земському розглянуті, теж за недійсні мають бути визнані і залишені повинні бути… Після викладено висновки суду: «і хоч за вищевикладеним резоном всі зазначеної комісії рішення, яких в справі налічується понад 60, як не порядні і не за наданими правами вчинені, нині відмінити слід, але ж деякі з відповідачів, після тих рішень вже, позивачу в тому, про що позов був … добровільно уступили та враховуючи те, що в скаргах, які були подані на зазначену комісію підписалося тільки 39 осіб (наведено перелік скаржників)…

При цьому генеральний суд відмітив, що хоч у другій скарзі козаків і є примітка «і всі взагалі», однак по цьому терміну «всі взагалі» - висновок про апеляції від всіх Кліщинських козаків робити - не порядно.

Враховуючи це генеральний суд вирішив: тільки ті провадження та рішення, які були винесені відносно тих відповідачів, які на скаргах підписалися – позивачам у підданство, а в деяких з них – жилі будинки та ґрунти для вилучення тільки вирішені, як непорядні і не в силу законних прав вчинені – відмінити і відповідачам надалі залишатися на їх ґрунтах, як вони до позову позивачів були; відносно тих про яких хоч і рішення винесені були, але вони на скарзі не підписалися то про них розслідування, без їх звернення, не проводити;  а тим, що добровільно повідступали землі на які претендував позивач і про що клопотання до комісії подавали, а після того до колегії та до суду не оскаржували – тим бути, за їх добровільною згодою, спільно з ґрунтами уступленими – за позивачами. Суд також відмітив, що жодних доказів про належне повідомлення відповідачів про результати розгляду справи комісією, не представлено, що жодних підписів які б свідчили про згоду чи не згоду відповідачів з рішеннями – ніде не має.

Якщо ж позивачі Лисенко та пан Туманський побажають судитися про посполитство  тих козаків про яких рішення генеральним судом скасовані були, то повинні знову подати позов до генерального суду, попередньо здійснивши належне розслідування, з дотриманням вимог Указу 1723 року.  Про заволодіння відповідачами посполитих ґрунтів слід подавати окремі позови по кожному відповідачу слід подавати до суду земського… Це рішення генерального суду звертає на себе увагу своєю неупередженістю взагалі та, особливо, по відношенню до впливового Туманського, запевнення якого – про дотримання всіх процесуальних форм відносно «відповідачів» суд відхилив, як таке, що суперечить обставинам справи. За порушення саме цих форм суд і визнав постанови Сахновського – такими, що не мають сили судових рішень, при чому доповнив, що ці висновки стосуються лише 39 осіб, які підписалися під скаргою. Приговор генерального суду був проголошений з відповідачів лише одному Сергію Вороні, який «залишився ним незадоволений». «Іншим же його, Ворони, товаришам та стороні позивача (тобто Туманському і Й. Лисенку) через їх відсутність оголошено не було». Остання примітка свідчить про те, що Туманський, начебто не приділяв рішенню генерального суду ніякого значення… Однак колегія вимагала (в пол. 1766 року) це рішення і після його отримання, вважала за необхідне розглянути його по суті, без будь чиєї скарги, з тієї підстави, що зазначене рішення генерального суду повинне бути розглянуте колегією на підставі Кліщинських мешканців, які за комісійними рішеннями були присуджені в підданство генеральному писарю Туманському та Лисенкам». Однак погодившись с рішенням суду, колегія добавила, що оскільки з присуджених позивачам у підданство 27 людей, на скарзі підписалися лише 5 чоловік, то інші 22 людини, Павло Деревянка, Яцько Чепець з товаришами, підписів яких на скаргах немає, і в колегію та в суд стосовно спору прохань ніяких не подавали, повинні коритися їх власникам, генеральному писарю Туманському та Лисенкам, не вчиняючи супротиву та непослуху, які від них раніше були, і не тільки їм (тобто 22), що не клопотали про козацтво, належить бути покірними, але і таким, що шукають козацтва (тобто 5-ти, що скаргу підписали?) – до остаточного рішення про їх козацтво (?), слухатися своїх господарів, через яких вони того козацтва досягти бажають». Тому колегія постановила: послати до Лубенської полкової канцелярії указ і наказати їй зазначених Кліщинських мешканців, що підписалася на скарзі 39 чоловік, залишити за рішенням генерального суду, як вони до позову були, аж до остаточного вирішення їхньої справи в колегії. А щоб інші Кліщинські мешканці, Павло Деревянка та Яцько Чепець з товаришами, всього 22 людини, згаданим власникам були покірні і супротиву не чинили, для приведення їх до покори та покарання за минулі противності сотнику Малкевському – відправити з Малоросійської колегії з інструкцією сотенного компанійського старшину Хоменка, якому наказати, зібравши цих непослухів під варту, в страх іншим, в тому ж селі, наказати киями і наказати їм з підпискою – надалі таких нахабних вчинків не чинити, а якщо хто з них має намір козацтва шукати, в тому повинні вони в силу указу 1723 року доходити до генерального суду». Ця постанова колегії при порівнянні її з рішенням генерального суду є незрозумілою. Суд вказав, що всі рішення Сахновського – незаконні, а відповідно і ті, якими козаки присуджені в підданство, але оскільки на ці останні рішення поскаржилося тільки 5 осіб, то й суд відмінив рішення Сахновського відносно тільки цих 5 сімей, а відносно інших, що були присуджені до «підданства», але, які скарг не подали (колегія встановила їх кількість – 22), суд зазначає, що відносно них рішення Сахновського не можуть бути відмінені без подання скарги, при цьому строк на подання її не може вважатися простроченим тому що рішення Сахновського не були оголошення за встановленою законом формою. Колегія, погоджуючись з рішенням суду, говорить однак зовсім інше. Вона називає 22 особи, від яких скарг не було отримано – «нешукавшими свого козацтва», а 5 осіб, що подали скаргу – «такими що шукають козацтва», при цьому дає рекомендації і тим, і Ішим – коритися своїм власникам на майбутнє «до крайнього розгляду їх справи в колегії» і зазначає, що якщо хто хоче шукати козацтва, то хай шукає за законом…

Таким чином колегія, (доводиться робити такі висновки) – наказала чекати свого «крайнього розгляду» і тим п’ятьом заявника, відносно яких генеральний суд сказав, що «залишатися їм, як вони до позову позивачів були», тобто колегія і цих п’ятьох заявників не звільняла від підпорядкування власників, тобто залишаючи в силі вже скасовані генеральним судом відносно них постанови Сахновського… Тим же 22 особам, які, відповідно до рішення генерального суду, повинні були тільки подати скарги на рішення Сахновського щоб зайняти те становише, в якому «знаходилися до позову», колегія дозволила шукати того козацтва, якого вони були позбавлені незаконними постановами Сахновського…

Така постанова колегія, що з’явилася без будь-якої скарги на рішення генерального суду, зрозуміло, повинно було викликати нерозуміння Кліщинських козаків… Відсутність логічної послідовності в цій постанові після рішення генерального суду, настільки явно кидалося в очі і змушувало припускти, що «член колегії» Туманський повинен приймати у створенні цієї постанови немалу участь…

Однак постанова колегії повинна була бути виконана.

Замість призначеного Хоменка до Кліщинців чомусь було послано іншого – сотенного компанійського писаря Ємчевського. Він виявився спритнішим від Малкевського і до половини вересня доповів колегії, що прибувши в Кліщинці він забрав зазначених йому осіб під варту, він негайно, в острах іншим, покарав їх киями, а щоб вони і надалі корилися своїм «власникам», відібрав від них про те розписки. При цьому Ємчевський зазначав наступне: «при зборі мною тих неслухів під варту, цього села Кліщинці козаки, людей до 40, напившись п’яними, самі собою, з палицями і киями, прийшли до моєї квартири, кричали сильно і мали намір мене побити і зібраних мною під караул – визволити, але сотник Жовнинський Булюбаш прислав своїх козаків і вже вони утихомирювали бунтівників.

Кліщинські козаки, що скаржилися на Ємчевського за відняте майно, говорять, що при цьому підкоренні він забрав у Гаврила Пикуля дві корови з телятами та овець – 14, у Д. Максименка – овець 9, у Д. Орленка – овець 11, «та грошей від всих нас взято … у М. Головка – 6 гривень, у А. Довбишенка – 7 гривень тощо.

Перелякані Кліщинці принишкли. Притихли вони можливо ще й в очікуванні – «остаточного розгляду їхньої справи в колегії»… Мовчали Кліщинці до весни 1767 року, коли, з початком польових робіт, Туманський та Лисенко стали, як і раніше, вимагати від Кліщинців покори на підставі рішень Сахновського… Вбачаючи безперечну прихильність колегії до Туманського, Кліщинці знову збурились, як це видно з наступної скарги Кліщинських «власників», яка була подана до колегії в травні 1767 року – «колегії з попередніх наших скарг відомо про образи, які вчиняються в наших маєтностях в с. Кліщинці, мешканцями тамошніми, що козацтва шукають, а також те, що оті шукачі козацтва і ті, що ніде не клопочуть про козацтво, підданих наших змовили до непокори… І зараз отримали ми від прикажчиків своїх рапорти, про те, що тіж, що шукають козацтва, з іншими з того ж села козаками, змовившись з підданими нашими і зібравши людей до сотні, напали неочікувану, ґвалтовно, на будинок генерального писаря, що в селі розташований та на сад, який біля того будинку розташований, окопаний та загороджений, зруйнували огорожу і рів засипали, розорили і спустошили зовсім, так що всі фруктові дерева, одних прищеп більше 200, а особливо сливи та виноград, зовсім зламали, до гілки пошкодили і для остаточного знищення – худобу пустили, при цьому і овочевий огород весь спустошили… Більш того, з тамошніх підданих наших, які про козацтво своє і позовів не заявляли, спостерігаючи на таке від сусідів своїх самоуправство та безстрашність…  дійшли такого нахабства, що понад 30 чоловік зробилися непокірними і оголосили прикажчикам – якщо хто до них приїде для змушування до звичайної підданої повинності, то вони його до смерті вб’ють…

З цієї скарги бачимо, що осередком для непокори стали ті оголошені Сахновським до «підданства» козаки, яких Туманський називає своїми «підданими», «такими, що про козацтво своє не просять», але які самі себе продовжували вважати козаками… «Остаточний розгляд колегією» їх справа – залишався, як і раніше, пустим словом.

Трохи згодом читайте продовження у другій частині.

Віталій Крамаренко, наш випускник 1999 року