2016-12-29

ЛУБНИ - ЦІКАВІ ІСТОРИЧНІ ФАКТИ. ДОПИС 4. БЕЗЗАКОННЯ ТА КАНЦЕЛЯРИЗМ. "КЛІЩИНСЬКЕ ПОВСТАННЯ". ЧАСТИНА 2

Частину 1 читайте тут 

У відповідь на скаргу Туманського колегія наказала Лубенській полковій канцелярії видати розпорядження про утихомирення бунтівників, внаслідок чого до Кліщинець був посланий полковий хорунжий Михайло Булюбаш з сотниками Малкевським (Лукумським) та Бутовським (Чигриндубровським). На початку липня 1767 року Булюбаш доповів в Лубни, що виконати доручення він не зміг, так як зустрів з боку бунтівників сильний опір, при тому писав: взявши пристойну кількість команди з сотні Чигриндубровської, приїхали ми до Кліщинців і коли почали були здійснювати слідство про непокору підданих, козаки та мужики, з’явились до нас і оголосили, що вони як на квартиру Ємчевського хотіли напад вчинити, щоб заарештованих своїх товаришів звільнити, так і сад Туманського вони ж розорили, тому що під той сад загальних земель частину було зайнято… Що всілд за цим він, Булюбаш, з товаришами приступив був до покарання тих ґвалтівників, для чого і була надіслана команда при Чигриндубровському хорунжому Синєокому для здійснення арешту, але вони, зібравшись в кількості до 200 чоловік, з підготовленою до бою різною зброєю, арешту свого не допустили, говорячи, що вони ніколи бити себе не дозволять і будуть в тому до останніх сил захищатись. Бачучи таке відчайдушне лютування, спробували ми було їх умовити словами – покоритися «наказному повелінню», але вони тримаючи в руках підготовлену зброю, відповідали, що нехай їх усіх до Сибіру відішлють, але самі ми не віддамося! Уникаючи «смертного вбивства», Булюбаш доповів про це все до Лубен, а Лубни – доповіли в Глухів. Бачучи, що супротив владі Кліщинців набирає тривожних обертів, колегія розпорядилася сама послати в Кліщинці з числа розташованих в Лубнах Ряжського полку прем’єр-майора Беклера – «для вчинення слідства про зухвалості та пустощі, які вчиняються мешканцями Кліщинців». Спільно з цим було наказано вислати в Кліщинці 200 козаків з сусідніх сотень, під керівництвом Бутовського. – Вже наприкінці серпня Беклер доповів Румянцеву про повну безрезультатність виконання даного йому доручення. Прибувши до Кліщинець, пише Беклер, я оголосив мешканцям про мету мого прибуття, тобто те що я прибув для слідства про розорення будинку пана Туманського і для покарання винних. На це я отримав відповідь, «що це розорення зроблено ними для того, щоб не було між ними ніякого власника, а щоб усі козаками, що жодного підданого у власність вони не дадуть і будуть спільно стояти до останньої людини». До цього Беклер доповнював, що йому вдалося, все ж таки, заарештувати «з підманом» двох «самих першоочільників» - отамана Афанасія Ворону та Григорія Билиму, а інших в тій справі подільників, писав Беклер, не бачу ніякої можливості переловити, оскільки ніколи в своїх будинках не ночують, а знаходяться денно і ночно, з усіляким знаряддям і переважно з зарядженою рушницею, в товаристві біля 200-т чоловік, а тому побоююсь відповіді за вчинення на них сильного нападу, оскільки вони, через свою відчайдушність, напали на посланих для проведення їх збору – сотенних осавула Білаша та хорунжого Мироненка, зв’язали їх, били та хотіли вбити, а двох козаків з їх команди прибили… Боячись, щоб при нападі на бунтівників не сталося вбивства, Беклер запитував у Румянцева розпоряджень стосовно його подальших дій. Разом з цим повідомленням, Ворону і Билиму Беклер відправив до Лубен для ув’язнення в тюрмі. Однак до Лубен вдалося довести тільки Билиму, а Ворона втік.

Пізніше (в грудні 1767 року) кліщ енські козаки розповідали, що і Беклері Лисенко приймав значну участь в їх утихомиренні. Так, коли Беклер, який мав квартиру в с. Галицькому, в дворі Лисенка, зажадав щоб привели до нього найбільш впливових кліщ енських козаків, то до нього пішли отаман Афанасій Ворона та Григорій билима. У останнього при цьому в руках були письмові документи (про кількість?); побачивши ці папери Лисенко вирвав їх з рук Билима і «подрав на малі частки». Мабуть, Лисенком і був заарештований Билим: «а тоді коли пан майор захворів він, Лисенко, з сотейником Чигриндубровським взяли під варту, забили в колодки і відправили козака Билима до секвестру Лубенського, де він, утримуючись між крадіями та розбійниками, під вартою і помре»… Далі козаки говорять, що будучи оточеними командою робочої пори були позбавлені можливості сіяти хліб, якого згнило до 10 тис. коп., а іншу пашню, що на корні стояла та сінокоси – зазначений Лисенко, з своєю командою, немов на полюванні, навмисне витовк»…

На доповідь Беклера Румянцев відповів: «неочікувано мені оголошено про події, що відбулися під час вашого перебування в Кліщинцях, за ордером моїм, для слідства… Ледь повірити можу, що мешканці с. Кліщинці є настільки зухвалими, щоб божевільний супротив чинити і чинити побиття сотенним старшинам та козакам, що при вас були…» Потім Румянцев наказав Беклеру оголосити Кліщинцям «його веління – негайно відповісти, чим стосується їх слідча справа».

А якщо ж, зазначено далі в наказі Румянцева, вони і надалі перешкоджати будуть тому, то в такому випадку тих, хто впертість перед нами мають і йдуть проти власників, зобов’язати усіх підписками, щоб вони з своїми доказами з’явилися до мене в Глухів. Якщо ж їх свавілля до того дійде, що і владі мого наказу не захочуть коритися та дати розписок, чого я і уявити не можу, на такий випадок повинні від Ряжського полку вимагати команди, а за необхідності хоч і весь полк – розмістити той полк в селі і всіх непокірних забравши, вислати до мене, з якими вчинено буде по всій суворості закону…» Через два тижні Беклер відповідав Румянцеву: «отриманий мною ордер – в Кліщинцях мешканцям оголошено, але оскільки вони перед ним, і зараз в непокорі знаходяться і нічим схилити їх неможливо, не тільки щоб йшли вони до комісії, але і розписок від себе не дають оголошуючи, що ми цьому не коримся, тому що ми - усі козаки, а між нами підданих не має…» Одночасно з доповіддю Беклера Румянцеву, п’ять козаків з числа Кліщинських козаків подали на імя імператриці клопотання, в якому писали, що за результатами розгляду поданих ними в різні часи скарг на Туманського та Лисенка за розорення, вчинене за їх прохання присланими командами, не один раз подано клопотання до генерального суду про визнання козацтва предків наших і нас самих, про що по деяких з нас в тому генеральному суду вже взяті пояснення (?), хоч переважно з нас є такі, які, як в минулому були козаками, так і зараз на службі знаходяться за рішенням генерального суду 1765 року, за позовом Туманського, з козацтва не виключені і справляють службу козацьку, тож ті пани генеральний писар Туманський та Лисенко ґрунтами нашими марно заволоділи, не чекаючи остаточного вирішення по тій справі і не будучи задоволеними тим, що вже використовували і зажадали нахабно нас в підданську повинність без дозволу вашої влади…». Потім, оповідаючи про перебування в Кліщинцях Беклера, козаки пишуть: «якщо ж Лисенко має до нас якусь законну претензію, то хай звертається до суду, а не наводить на нас команди, а тому, якщо і зараз що стосується нашої вини, то ми самі себе до колегії доставимо, очікуючи будь-якого покарання, але ж не йому (Лисенку) нас, в його будинку, бити та катувати… Відповідно, і згадана комісія (Беклера), не повинна бути на стороні його, Лисенка, але ж комісія розташована у дворі Лисенка в с. Галицькому, за 2 ½ версти від с. Кліщинці». Це прохання висвітлює нам розуміння козаками свого становища. Вони розуміли, що рішення генерального суду звільнило їх від вироків Сахновського, надавши право Туманському і Лисенку, і без скарг 22-х почати проти них справу правним порядком…

Надіслане на ім’я імператриці клопотання було передане Румянцеву і мало своїм наслідком догану від останнього Беклеру, що він «не знайшовши винних, вже взяв під варту отамана Ворону і козака Билиму і замість спокійного розгляду справи, - страхав Кліщинці різними погрозами». А тому Румянцев пропонував Беклеру здійснити слідство по всіх відповідно його ордера, при тому доручив йому здійснити слідство і про поведінку Булюбаша з Малкевським та Бутовським, за час їх перебування в Кліщинцях. Жовтень і листопад Беклер здійснював слідство, результати якого і представив до Глухова в грудні 1767 року. Слідство Беклера складалося з двох частин. Перш за все були допитані ті особи, які зруйнували сад Туманського, їх виявилося 43 людини, вони розповіли, що 9 травня, в день св. Миколая, пішли вони до церкви, але коли зясували, що через відсутність священника «служби» не буде, то вони, взявши заступи , пішли до саду Туманського і зруйнувавши огорожу там, де Туманський захопив під сад частину великого шляху, засипали тут же викопаний ним, Туманським, рів, при цьому вирвали посаджені там сливи і крім того, пустили худобу до саду.

Друга частина слідства зводилася до допиту 22 осіб, що відмовилися від підданства Туманському та Лисенку. Усім їм було запропоновано дати відповідь на одне питання: «чи був ти у підданстві у пана генерального писаря Туманського, з якого місяця і числа, а також предки твої або ти – приватними будівлями або землями чи володіли? На це питання всі 22 людини засвідчили, що були вони раніше козаками, допоки Сахновський в 1763 році, не наказав їм «слухаться» Лисенка, що потім, в 1765 році, вони не перестали відбувати повинності, допоки знову їх не змусив до тих повинностей Ємчевський, після чого залишалися вони у підданстві до 9 травня 1767 року, коли знищили сад Туманського і вирішили відмовитися від підданства.

Наводимо тут одне з свідчень, відмічаючи, що в головному – всі вони тотожні. «Грицько Іващенко засвідчив: батько мій рідний, який прозивався Савченко, був козаком і ходив в Кримські походи, де іпомер літ 30 тому, а проживав на своїй старовинній землі; по його смерті, матінка моя рідна, тую землю продала, бо я ще в малих роках був і жив у брата свого Якими Савченка, який ґрунт собі купив у козака Яковенка, де мене і виховав.  І жили ми з ним, з братом до 763 року, але після того, як прибув Горошинської сотні сотник Сахновський, забрали у нас худобу і інше і наказали коритися і піданську повинність йому, пану Лисенку, відбувати, і через ті утиски відбували півтора року, а після того, за нашими правами, відмовилися і жили вільно один рік чи й більше, а потім від брата свого перейшов до пустої хати Якова Кравченка, бо пішов той до Польщі, а ним же та хата була куплена у козака Семена Киряшинки, яку мені отаман Никифор Головченко показав в 766 році, а орного поля і сіножаті, як придбаних мною так і приватних, не маю, а харчуюся тим, що зароблю у людей. І того ж року, прибув компанійський писар Ємчевський, який через відсутність мою в будинку, взяв брата мого до двору пана генерального писаря Туманського, посадив його до погреба і тримав одну добу, а коли я приїхав його, мого брата, випустив, а мене в тому погребі тримали до двох тижнів, і вийнявши та оголивши киями побив, з того страху змушений був я покоритися до підданства, яке відбував цього року до травня місяця 9 числа, і в той же час моє прізвище перейменували на Іващенка. Все вищевказане може підтвердити старовинний козак Никифор Головко».

Разом з матеріалами слідства, Беклер надав і розписку допитаних осіб про те, що вони будучи ображеними на власників, не можуть віддати їм себе в підданство до подальшої резолюції графа, для оголошення якої повинні зявитися до Глухова 1 грудня 1767 року.

До цієї розписки усі Кліщинські козаки добавляли прохання, щоб Румянцев звернув свою увагу на нещасну долю тіх козаків, яких Туманський та Лисенко бажають обернути в селян.

Ті хто дав розписки з’явитися до Глухова 1 грудня, мабуть, виконали це зобов’язання. В будь-якому випадку, 7 грудня «походна канцелярія» Румянцева зажадала від колегії відомостей – які маються в неї справи за позовами мешканців с. Кліщинці про визнання козацтва – Івана Лихошерста, Грицька Михайленка та інших (усіх 16), а також – предки їх і вони самі – у яких званнях знаходяться за попередніми і за останньою ревізією? Колегія дала довідку від 18 грудня, що справа про козацтво деяких з названих осіб мається у провадженні колегії, але ще не вирішена, а готується до доповіді з цього переліку… Були надані в колегію і виписки з ревізійних книг. Але отримавши ці відомості, Румянцев 22 грудня передав Беклерівське слідство до колегії – «для розгляду за законом». Того ж дня мешканці Кліщинець, що шукали козацтва, залишили в походній канцелярії Румянцева підписку «про те, що вони мають зявитися до колегії 20 січня 1768 року для розгляду справи за поданням Туманського та Лисенка, про ґвалт, що начебто вчинений мешканцями»…

Але до колегії Кліщинські козаки вже не з’явились. Мабуть, що не повірили вони в неупереджений розгляд своєї справи тією установою, в якій грав таку впливову роль Кліщинський «власник» Туманський, що видумав суд Сахновського, з чого й почалися їх поневіряння… Потому, прийшла весна 1768 року і в Кліщинцях знову «виявилася непокора власникам», оскільки в травні колегія надіслала указ полковнику Кулябці, в якому зазначала, що в Кліщинцях знову піднялися хвилювання і непокора, при чому те і інше здійснюється («власниками»?) 43 козаками і 14 «відкладеними» підданими. Колегія наказувала дізнатися  призвідників і проводирів і таких покарати привселюдно батогами; якщо ж Кліщинці очільників не покажуть, то всіх по реєстру (самого ж реєстру при справі немає) покарати і взявши десять найважливіших, відправити до Глухова на міські роботи, а підданих віддати у підданство власникам». Вслід за написанням цього Указу, Туманський 12 травня подав до колегії нову скаргу в якій писав: «при інших багатьох зухвалих вчинках, які були допущені козаками, що живуть в с. Кліщинці, про цих козаків уже достатньо відомо малоросійській колегії, отаман того села з козаками, збуривши весь народ, став, через свою безстрашність, не допускати мене з подільниками до володіння польовими землями, якими тесть мій генеральний суддя Федір Лисенко, а по смерті його – сини, а також і я володіли, при цьому зайняли всі ті поля, не залишивши нам і найменшої частки; та ще при цьому ні самі землі ті не обробляють, ні підданих моїх до них не допускають… А як нині від малоросійської колегії велено пану полковнику Лубенському Кулябці їхати до того села для утихомирення згаданих Кліщинських козаків і приведення відкладених підданих до належної покори, то з цим випадком прошу малоросійську колегію доручити тому ж пану полковнику Кулябці доручити, щоб він, під час перебування в Кліщинцях, підтвердив отаману з козаками, щоб вони мені більше у користуванні орними та сіножатніми землями ніяких перешкод нахабно не створювали…».

Прохання це колегія передала Кулябці.

Після цього, на початку липня місяця, Кулябка доповів колегії, що взявши з собою 300 козаків, він відправився в Кліщинці і вимагав покори, але «ту мою вимогу вони зневажили, виявилися непокірними і обкопавшись, заставилися возами, грунтом засипаними, до 300 чоловік і більше, з киями, списами і косами на правець спорядженими (тобто з прикріпленими до них прямими палицями, у вигляді ножів)…». Кулябка зажадав, щоб кліщинці з’явилися до нього і хоча б вислухали указ, що їх стосується, але отримав відповідь, що ті не з’являться, а пропонують прислати указ до них. Указ було надіслано. Прочитавши його «обложені» відповідали, що «указів колегії, сенату і графського ордеру – виконувати не будуть і себе взяти, без кровопролиття, не допустять). Не знаючи, що робити далі, Кулябка до «бунтівників» священника – для умовляння. Останній доповів, що «бунтівники» дали йому таку відповідь: «прийди ти, отче, до нас з Єванглієм і всіх нас висповідай! А нині ми тих хто до нас прийшов з гарматами, гранатами і іншої стрільби – не боїмося і в руки їх не віддамося, а на своїй землі бажаємо і померти! І хай та курва старшинська, полковник і сотник Булюбаш, та в тому числі і Йосип Лисенко, попереду команди йдуть до нас, бо нам того і хочеться, оскільки додому здоровими не мають піти, усмерть поб’ємо!». Після цього Кулябка наказав сотнику Булюбашу і Малкевському – відправитись до Кліщинців і зайняти квартирами двори «бунтівних» 43 козаків і 12 селян. Але сотники не змогли виконати цього наказу, як видно з їх рапорту, в якому вони писали, що вони знайшли кліщинців в окопах та озброєними і що коли почали були їх перестерігати, але ті їх у відповідь – «колегію і усіх її членів такими лайливими словами розносили, яких тут і описати не наважуємося…». Коли ж сотники стали було розставляти для екзекуції козацьку команду по дворах тих, хто від підданства відмовлялись, то «бунтівники, вискочивши з свого окопу в кількості понад 200 осіб, напали на них, стали бити козаків безпощадно, рушниці та списи повіднімали… І якщо б ми з командою хоча б найменший супротив замислили чинити, то неминуче сталися б смертовбивство і кровопролиття… Не маючи наказу вступати у бій, ми залишили Кліщинці». Про невдалі свої дії Кулябка доповів 4 липня 1768 року до колегії і просив подальших розпоряджень. До цього повідомлення Кулябка вважав за необхідне надіслати, на другий день, доповнення, в якому, немов би виправдовуючись в неуспішності свого доручення, писав, що він продовжував умовляти кліщинців, але ті нічого не слухають, і «тримаючи при собі дві куфи горілки (одна куфа на Лівобережній Україні дорівнювала 40 відрам горілки або води. Відро київське містило 8,5 л. тобто 1 куфа = 340 л. ), вибігають з свого містечка з різною зброєю, а тому я для захисту свого та команди, яка при мені знаходилась і для остраху бунтівників, вважав за необхідне розшукати дві гармати, які і тримаю біля себе. Але вони і на те не зважають, чинять похвалки – відбити ті гармати і як мене з старшиною, так і команду – переколоти та порубати»… При цьому ж Кулябка доповнює, що «він більше способів не знаходить до утихомирення бунтівників, і хіба що гранатами (яких в Лубенській артилерії немає) вигнати їх за місто і тоді вже половити та пов’язати…».

З цих депеш Румянцев повинен був переконатись, що розраховувати на Кулябку марно, а тому тодіж розпорядився послати в Кліщинці Лютенського сотника з його командою, наказавши взяти ще й з загону Кулябки сто чоловік. Про звільнення останнього від Кліщинського доручення втім нічого сказано не було. Лютенський сотник прибув до Кліщинців в тому ж липні місяці і –тільки но Кулябка виділив йому з свого загону сотню чоловік, як вслід за тим 77 чоловік, з числа тих, які повинні були залишитись біля Кулябки «обурились і не корячись наказам, запрягли вози і поїхали по домівках самовільно»… Доповідаючи про цей випадок, Кулябка доповнює: «а тому я в цьому місці з малою кількістю козаків велику загрозу відчуваю… І хоч я і в іншому селі знаходжусь, від Кліщинців через річку (тобто в с. Галицькому), але зазначені бунтівники хваляться, що переправляться човнами і вчинять напад на мене, тож мені нічого очікувати більшого ніж передчасної смерті… З числа козаків, які біля мене знаходяться, багато хто потайки, від’єднуються від команди і ходять до бунтівників та з ними пиячать»…Після цієї боягузливої доповіді, Кулябка, мабуть був відпущений з Клищинців. Повернувшись в Лубни, він став розшукувати козаків, які самовільно покинули його загін. Козаки, що втекли з загону Кулябки були переловлені осінню того ж року і за розпорядженням Румянцева були відіслані до Глухова, де «всіх таких, що вчинили тяжкий злочин проти порядку військової служби, до подальшої відносно їх резолюції наказано було залучати до міських робіт». За цим розпорядженням полковник Кулябка надіслав до Глухова 70 чоловік, які залучалися до міських робіт. Але потім, коли виявилося, що у в’язниці не достатньо коштів на харчування «втікачів», то в половині листопада 1788 року вони були звільнені: «козаків полку Лубенського, які за моїм наказом утримуються в Глухові, що покинули команду полковника Кулябки без дозволу на те, - звільнити з під варти, змінивши покарання використання їх в міських роботах, і хоча тяжкі їх злочини і потребували б більшого покарання, але через поблажливість до їхньої непокори і журбі, що за цим настала через втрачену мужність і всякого військового порядку, зменшується суворість покарання на яке вони заслуговують… Так писав Румянцев у своєму ордері про звільнення втікачів.

Відомості про дії Лютенського сотника у Кліщинцях в «справі» втрачені, але видно, що якесь «утихомирення» там відбулося, при цьому, Румянцев, здається, посилав до Кліщинців когось для умовляння «бунтівників» від свого імені. Цей захід здається мав успіх. В будь-якому випадку, у своєму ордері, надісланому в колегію, у вересні, Румянцев повідомляє останню, що «відомі бунтівники мешканці с. Кліщинці, за його умовляннями, самі відклали свій заколот і скорившись останньому його наказу, мають прийти до Глухова для суду» запропонував колегії «дати указ» генеральному суду, щоб їх судити не тільки за попередні злочини, але і за теперішні явні непокори проти керівництва, які вони мали нахабство проявити проти надісланої з полковником Лубенським Кулябкою команди… Якщо ж вони і цього разу не з’являться до Глухова, то призвати їх на термін указом і вищезгадане виконати. Туди ж розшукати і взятих при обуренні з тих мешканців надісланими на них командами, що в полковій Лубенській канцелярії утримуються, і віддати їх до завершення слідства на міські роботи». За цим розпорядженням колегія надіслала кліщинську справу до генерального суду, де вона і була отримана наприкінці вересня місяця. Потому з Лубен було надіслано до Глухова – «бунтівників мешканців с. Кліщинці 9 чоловік та дві жінки, яких колегія наказала тримати в острозі, з іншими колодниками, до завершення розгляду справи стосовно них у генеральному суді, з використанням їх в щоденних міських роботах.

Цього разу генеральному суду повинно було вирішити вже кримінальну справу – про непокору і супротив Кліщинських мешканців властям, не торкаючись їх спорів з Туманським про козацтво та Кліщинські землі. Очевидно, кліщинці зрозуміли, що їх справа прийняла зовсім інший характер, а тому поспішили послати до Петербургу свого отамана (Трофима Билиму) для подачі скарги самій імператриці. Скарга була подана, але за її подання Билим був заарештований і висланий до Глухова для здійснення суду над ним спільно з іншими, а подана скарга була відіслана до сенату; сенат, ознайомившись з її змісту з кліщинською справою, написав до малоросійської колегії (в березні 1769 року), щоб «зазначена за результатами розгляду справи, винним покарання не вчиняла, але попередньо до сенату рапортувала і коли вони (кліщинці) в справі будуть визнані (сенатом) винними, то їх зухвалості без покарання не залишаться…» Це розпорядження свідчить, мовби, на сумніви з боку сенату щодо неупередженості колегії…

Наприкінці 1769 року генеральний суд вирішив кліщинську справу, при цьому п’ять козаків – головних призвідників – були засуджені до смертної кари, а інші козаки, за їх неявку до суду – «до виволання» (тобто вигнання з держави). Рішення це було переглянуте колегією, при чому остання смертну кару замінила «довічним висланням до Нерчинська (Нерчинськ – місто розташоване на лівому березі річки Нерча Забайкальського краю, місто засноване у 1653 році Єнисейським воєводою А.Пашковим за назвою Нерчинський острог, місто було частиною пенетеціарної системи Російської імперії, основне у Східному Сибіру місце, відбування покарання засуджених до каторжних робіт. Сама каторга перебувала в Нерчинському гірському окрузі Забайкалля). Потому, справа була надіслана до сенату, який тільки, здається, скасував висновки колегії за цивільним позовом Туманського і Лисенка та, частково, змінив міру покарання тілесного покарання козаків.

Перерахувавши у своєму рішенні детально усі злочини кліщинських мешканців, козаків та селян і погодившись з висновками колегії про вислання п’ятьох призвідників до Нерчинська, сенат далі зазначає: «інших же усіх числом 120 чоловік, які з козаків, що вступили до такого нахабного бунту і козацької служби, які не справляли, лишити їх козацького звання і виключивши з списків козацьких, як бунтівників і таких, що є недостойними козацьких вольностей, записати в мужики і віддати їх до острогу, на міські роботи, на два роки, а потім вчинячи, замість шпіцрутенів (шпіцрутен – дубець – довгий, гнучкий і товстий прут з лози для тілесних покарань у XVII-XIX століттях), привселюдне їм покарання батогами, зарахувати до коронних володінь, врівні з іншими податками та повинностями. А підданних, що себе козаками себе називали і, які супротив чинили власникам своїм, (записані у ревізії 1764 року, кількістю 185 чоловік, за власниками генеральним писарем Туманським і бучунковим товаришем Лисенком), які з них, під виглядом позову про козацтво, вступили до бунту, в силу сенатського указу 1762 року, вересня місяця числа 2, бити батогом, з підтвердженням, щоб вони власникам своїм належну повинність віддавали і в майбутньому від них позовів про козацтво не приймати… Одночасно сенат відмінив частину рішення колегії, якою Туманському і Лисенку присуджено було цивільний позов в сумі 5563 рублів, через невикористання земель з 1765 року, на тій підставі, що «таке стягнення оголошене без доказів, лише за свідченнями одних тих власників».

Рішення генерального суду і колегії не зберіглись і тільки їх частину можна бачити в рішенні сенату. При цьому сенат, між іншим, зазначає, що кліщинці «осмілилися озброєною рукою не тільки супротив чинити, але і гармати відібрали…» З матеріалів Кліщинської «справи», які зберіглися не видно, щоб факт заволодіння «бунтівниками» гармат дійсно мав місце. Ми бачимо лише те, що гармати були в загоні Кулябки, але останній в своїх «рапортах» про заволодіння його гарматами – не говорив… Втім, можливо, відомості про заволодіння гармат були в паперах, які з «справи» втрачені.

Рішення сенату було пред’явлене імператриці, яка наказала: «вчинити за рішенням сенату».

В цьому рішенні для нас залишаються незрозумілими цифри засуджених козаків (120) та селян (1851, оскільки в Кліщинцях, мабуть, не могло бути такої кількості домовласників, а тільки їх, зрозуміло, передбачало рішення. За ревізією 1740 року у Кліщинцях значилось: козаків – 47, а селян 54 родини, а за відомістю 1781 року – селян власницьких 136 хат і коронних (тобто колишніх козаків) – 35 хат. Втім, в виданому Требинському переліку – козаки значились і неписані в ревізії, як це бачимо з наступного місця отриманого ним ордеру: «що ж стосується до неписаних в ревізії і в тому  списку перелічених, які в надісланому пану генеральному фельдмаршалу Румянцеву поданні підписалися козаками і заслуговують рівного з іншими покарання, про таких  він, Требинський, повинен в сотенній управі Жовнинській, а також і з ревізією (зрозуміло, попередньою) вчинити поправку і хто з тих, невписаних в ревізії, виявиться колишніми козаками і мужиками, відносно них він, Требинський, повинен вчиняти так само, як вище цього відносно козаків і мужиків написано було». Відносно селян – залишається вважати, що кількість селян, записаних в ревізії 1764 року була значно більшою від кількості, яка значиться в ревізії 1740 року і за відомістю 1781 року.

Потім, рішення для виконання було надіслане до колегії, а остання (6 липня) постановила: «для збору зазначених мешканців Кліщинських, засуджених до вічного вислання, а також для ув’язнення на два роки в острозі, а перед цим для вчинення екзекуції, спорядити бунчукового товариша Данила Требинського, з наданням поіменного про тих кліщинських мешканцях, козаках та мужиках, за ревізією 1764 року переліку». При цьому колегія командирувала у розпорядження Требинського сто козаків з Іркліївської і Канівської сотень, «при самих сотниках», а також компанійського сотника Ярошкевича з десятьма компанійцями. З цією метою Требинський повинен був в'їхати до Кліщиниць і перш за все «забрати засуджених до вислання Сергія та Афанасія Ворон, Трофима і Прокопа Билимів та Дмитра Режепу і, закувавши, вислати їх до Глухова». А потім, інших козаків, засуджених до ув’язнення в острозі, з залученням до міських робіт, Требчинський повинен був – розділити на дві команди і забивши їх в ручні та ножні колодки, відправити одну половину до Полтави, а іншу – до Лубен, для використання в роботах з відновлення тамошніх фортець. «Власницьким мужикам, зазначеним в реєстрі, повинен він, Требинський, там же у Кліщинцях, при собі, вчинити покарання батогом, для чого і заплічного майстра при сотнику Ярошкевичу з Глухова направити…». Усі ці розпорядження легко було написати, але важко було їх виконати. Наприкінці липня Требинський доповів в Глухів, що зібрав команду поблизу Ірклієва, він «таємно» послав до Кліщинців нарочних, щоб ті «дізналися про стан тих бунтівників». Посланці повернувшись, повідомили, що ті бунтівники в готовності до оборони знаходяться, на польові роботи ніхто з них, за винятком жінок, не ходять, і тримають при собі «виводні караули». Тіж посланці повідомили, що кліщинські бунтівники, через своїх «шпигунів», уважно стежать за командою Требинського і приготувались до оборони, щоб «себе няким чином до рук живими не віддавати…». Ці свідчення збентежили Требинського і він доповів в колегію, що, з огляду на малу чисельність його команди, навряд чи він упорається з бунтівниками. Колегія відповіла, що острахи його передчасні і наказувала виконувати «все наказане указом беззастережно». Підкоряючись наказу, Требинський доповідав у серпні, що після прибуття його до Кліщинців з командою, на нього напали бунтарі, озброєні рушницями, на правець збитими косами та іншими знаряддями, і хоч він їх відбив, але вони віддалившись до раніше об лаштованих укріплень, сварили його звідти і стріляли в команду, при цьому поранили двох козаків… Все ж Требинський вживши деякі хитрощі, примусив їх покинити ті укріплення і зайняти нове – в селітряному «майдані», - де вони обставили себе діжками та возами, насипаними землею. І, що слід відмітити, говорить Требинський, в тому укріпленні бунтівників до 200 чоловік, не рахуючи жінок та дітей… На завершення, Требинський просив – «про доповнення команди з найздатніших сотень при командирах, для взяття бунтівників…» За цим клопотанням колегія додала Требинському ще 50 козаків і повторила наказ якнайшвидше завершити виконання доручення.

Допоки Требинський готувався до рішучих дій проти кліщинців, останні вирішили ще раз поскаржитись до Петербургу і для цього послали туди Афанасія Ворону. Відомості про цю поїздку було отримано в колегії від сенату, в указі якого говорилося, що Ворона подав чолобитні з припискою, що колегія, з підступності власників – генерального писаря Туманського та його шуряка б.т. Лисенка несправедливо доповіла імператриці, про немовби супротив їх, природніх козаків с. Кліщинці, при цьому засудила до покарання 180 чоловік батогом і хоч для того безвинного кровопролиття від колегії і був присланий «профос», але ж ті товариші його до себе не допустили, твердо вирішивши в тому, що хоч як один помруть, але доб’ються правди, а допоки в тій, несправедливій справі, розслідувано не буде, не допустити (присланої команди?), а тому Ворона просив, щоб як у цій справі, так і про природнє козацтво його товаришів і землі тієї, на якій вони сидять, через повірених розслідування провести, а того моменту товаришам його ніякого покарання не вчиняти…». Безсумнівно, що кліщенці глибоко були переконані у своїй правоті і всіляко пробували звернути на свою справу увагу вищої влади, вільної від впливу місцевих підступників. Переконання у своїй правді підтримувало в кліщенців ту енергію, яку не зразу вдалося зламати енергійному Требинському. Але сила зробила нарешті свою справу… В листопаді Требинський надіслав до колегії детальний звіт про свої дії – проти «обложених». Отримавши підмогу, Требинський пішов (21 вересня) з командою в Кліщинці, до «майдану», де засіли бунтівники і як тільки наблизився він до них, то вони, не слухаючи умовлянь, почали в його команду стріляти з рушниць кулями. І оскільки те їх укріплення мало вигляд доброго редуту (бо ж було обкопане довкола ровом, вглиб і ширину в сажінь, і висипане валом вище людини, чому їх і бачити було важко), то він, Требинський, розділив свою команду на дві частини, з яких одну послав на протилежний бік їх укріплення; бунтівники спробували було вчиняти вилазки, але він, Требінський, - з своєї сторони, - особисто відбивав ці вилазки, а з іншої – успішно штурмував бунтівників Ірклієвський козак Матвій Драй, який одного з бунтівників і живим спіймав, при чому, втім і бунтівники одного козака захопили і тут же всмерть замучили, а іншого небезпечно поранили. Але в цей час він, Требинський, встиг підпалити біля «майдану» хату, а потім наказав туди кидати солому і, дякуючи вітру, вогонь від палаючої будівлі витіснив бунтівників з майдану і вони кинулися навтіки…». Хотів було Требинський не пустити втікачів з майдану, але «ватажок» їх Прокип Билим, взявши з собою чоловік десять, напав на Требинського, щоб дати можливість своїм вийти з вогню, і напад вчиний так «азартно», що бувши при ньому, Требинському, козаки, чоловік до 30-ти, залишивши його одного, з старшинами своїми, утекли, а тому Требинський вимушений був від кліщинців рятуватися захистом, при чому хоч кількох і покривавив, в тому числі і самого ватажка, але інші п’ять чоловік з нападавши – до того часу не відступали, допоки його, Требинського з ног не збили і боляче поранили… Козаки ж його, Требинського, перебуваючи в 10-ти саженях, ніякої допомоги йому не надали… Все ж, інші з його «команди» заволоділа укріпленням  бунтівників і останні були заарештовані. Перерахувавши їх, виявилося, що «за списком в бунті рахувалося 176 чоловік, з них взято в укріпленні 53 чоловіка, та виявилося вбитими 7 осіб, а інші утекли». Заарештований при цьому «ватажок» Прокіп Билим пояснив, що Дмитро Режепа з Афанасієм Вороною поїхали до Петербургу ще в червні місяці…

Отримавши донесення Требинського, колегія розпорядилася про повсюдну ловлю втікачів, поручивши йому ж, Требинському, нагляд за виконанням цього розпорядження. Але упіймання, мабуть, відбувалося малоуспішно: втікачі, переважно, з’являлися додому самі і переважно – селяни. До половини 1771 року було надіслано було до Лубен для покарання батогами, козаків, що підлягали ув’язненню з використанням для міських робіт – 32 людини та віддано «власникам», після карання батогами, понад 60 селян. Після цього, Требинський довгий час збирав довідки відносно тих козаків, імена яких не значилися в ревізії 1764 року. Скільки саме віддано власникам – їх «підданих», в справі точних відомостей не має, а відносно козаків Лубенська канцелярія пізніше доповідала, що нею прийнято в «коронне відомство» - 31 людину та втекло і померло – 29 чоловік.

«Обурення бунтівників» при захопленні їх Требинським, стало підставою для заведення нової справи – «про вчинені ними знову супротиву б.т. Требинському». Здійснене було слідство і за рішенням колегії (15 грудня 1774 року) нові бунтівники засуджені були до трьох річного вислання до Таганрогу, з використанням на громадських роботах. І, оскільки, супротив Требинському було вчинено винятково козаками, то після відбування заслання, вони повинні були бути зараховані до «коронних підданих». З засуджених рішенням 1774 року – наявними виявилися лише чотири особи та пізніше спіймано було три людини. Вирок колегії про заслання їх до Таганрогу, незабаром, замінений нею ж – тюремним ув’язненням і міськими роботами в Лубнах, тобто «нові бунтівники» були приговорені до того ж покарання, яке було назначене і старим.

По цьому, скажемо кілька слів про долю п’яти «головних ватажків» кліщинського «бунту». Ними були: Сергій та Афанасій Ворони, Дмитро Режепа, Прокіп і Трофим Билими. Всі вони дійсно були очільниками в кліщинській справі. Ми бачили, що на рішенні генерального суду від 15 грудня 1765 року свій підпис поставив тільки Сергій Ворона, тобто тільки він один і наважився ближче ознайомитись з судовою справою, при чому ознайомившись, сміливо заявив про своє незадоволення. Афанасій Ворона з Режепою, дізнавшись про зміст сенатського рішення 1770 року, тоді ж, влітку, відправились до Петербургу для останньої спроби – звернути на свою справу увагу вищої влади. Прокіп Билим керував в ролі «ватажка» відсіччю проти «команди» Требинського і, нарешті, Трофим Билим їздив на початку 1769 року до Петербургу, де подане ним прохання імператриці, мало своїм наслідком те, що кліщинська справа    була переглянута сенатом, при цьому цим рішенням був відхилений величезний для того часу цивільний позов Туманського та Лисенка… У всіх п’яти «організаторів» мабуть, було достатньо енергії, але чи не найбільшою енергією відрізнявся Трофим Билим. Це був син того Григорія Билими, який безпідставно був арештований в 1767 році, посажений до Лубенського острогу і там тоді ж і помер. Після направлення Трофима Билими з Петербургу до Глухова, він звідти, в травні, 1769 року, втік, але був швидко зхоплений; в 1770 році він знову втік і знову був спійманий, але при відправці його після цього захоплення до Глухова, він знову втік з дороги.

Зхоплений в 1772 році, він знову був відправлений до Глухова і знову втік… Подальших відомостей про Трофима Билину в справі не має. З п’яти заколотників покарання понесли, мабуть, тільки двоє – ватажок Прокіп Билим, взятий Требинським у Кліщинцях, та Афанасій Ворона, затриманий у Петербурзі влітку 1770 року і звідти висланий до Глухова. Інші троє десь загубились…

«Кліщинський бунт» є цікавим епізодом з суспільного життя старої Малоросії кінця XVIII століття. Причини, що породили його наочно свідчать – наскільки недостатньо був забезпечений народ у використанні насущних своїх прав, коли з останніми суперечили особисті інтереси навіть неважливим осіб, але вмілих канцелярських ділків. Суд Сахновського був вигаданий одним з таких ділків, викликані ним «відповідачі» не вірили у дійсність такого «домашнього» суду; нікчемним судом визнала останнього і найвища судова установа краю і – все ж таки вироки Сахновського мали свою силу і мешканці цілого села, які не вірили у можливість такої безправності, були розорені і знищені… Для най є дуже цікавою роль, яку в цій справі обіймала Глухівська колегія. Як бачимо, не зважаючи на входження до її складу осіб, які, могли гарантувати населенню справедливий суд, в колегії панував той канцеляризм, за якого майже неможливо було досягти правди представнику народу… Ні Румянцев, а ні прокурор – не могли захистити людей, якщо справа стосувалася тіє старшини, яка за часів Розумовського була край деморалізованою свавіллям, що панувало у її суспільній діяльності.

Далі буде.

Любіть Україну.

Віталій Крамаренко, випускник 1999 року