Без ядра горіх ніщо, так само, як i людина без серця

Григорій Сковорода

Стаття розміщена на шпальтах інтернет-видання «Полтавщина» https://poltava.to/news/69405/.

У цій розповіді мова піде не про українського генія 18 століття Григорія Сковороду, а про його земляка, чия доля пов’язана з інтригою заголовку публікації…

У грудні цього року за сприяння виконкому Гадяцької міськради та Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті було проведено меморіальні заходи з нагоди 130-річниці від дня народження видатного уродженця гадяцького краю – військового і громадського діяча, генерал-хорунжого Армії УНР Михайла Крата. Знаний він не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Гадаю, що сьогодні варто також згадати добрим словом іншого відомого представника названої родини, двоюрідного брата Михайла – Павла Крата. 10 жовтня 2022 року виповнилося 140 років від дня народження нашого славного земляка, а 25 грудня минуло 70 років коли він полишив земне буття. Невгамовний козацький характер нуртував все життя героя цієї оповіді: він був справжнім вулканом ідей та вчинків, а головне – прикладом безмежної любові до України.

Павло Юрійович (Георгійович) Крат народився у жовтні 1882 року  в селі Красна Лука неподалік Гадяча. По батьковій лінії його предками були відомі  козацькі діячі  цього краю на зорі 18 століття, з материного роду дід Іван Цінгері (Ченгері) згадувався компаньйоном британця Джона Юза на початку справи видобутку корисних копалин та металургії у Донецькому басейні в другій половині 19-го століття. Хрещеним батьком Павла був Панас Рудченко (Панас Мирний)… Варто зазначити, що такі маловідомі деталі біографії П.Крата з’явились на широкий загал в Україні дякуючи українському патріоту і добродію пану Роману Ковалю. Як автор-упорядник  він сприяв появі на світ у 2013 році  видання про життєписи Павла та Михайла Кратів під заголовком «Крізь павутиння змосковщення» (видавництво «Холодний Яр»). У названому доробку вперше в Україні були оприлюднені спогади загаданих діячів…

Спочатку родина Павла Крата мешкала у Красній Луці. Пізніше переїхала до містечка Хорол, оскільки його батько Георгій отримав туди  призначення  на посаду ветеринарного лікаря. Більш детальна оповідь про життєві здобутки Г.Крата буде далі. Напровесні 1892 року доля знайомить Павла з Лубнами. У своїх спогадах він патетично називає їх «Лубні» і щиро твердить, що «…Лубні ж уже від Грицька Сковороди стали Атенами (Афінами) України. Еге! Бо з Лубень вийшли, або в Лубнях вчилися… перебували многі українські діячі, поети, письменники та малярі минувшого і теперішнього століть» («Крізь павутиння змосковщення»). Батька Павла було призначено на посаду керуючого нижчою сільськогосподарською школою ІІ-го розряду, вона була започаткована у 1891 році і діяла  на околиці Лубен у селі Терни. Пізніше Павло Крат буде часто використовувати псевдонім «Павло Терненко» на спомин  про цей чудовий куточок Лубенщини…

Свою початкову освіту Павло Крат здобув у Лубенській гімназії. На початку 20-го століття занадто амбітний і безмежно активний юнак, який усвідомлено пишався тим, що є українцем, вступає до Революційної української партії(РУП). Пізніше Павло – студент природничого факультету Київського університету Св. Володимира. Брав активну участь у революційних подіях 1905 року, хоча цей рік і  не був для нього початком нової діяльності, адже відомо, що ще у 1902-му П.Крат на хвилі студентських протестів в московській імперії підбурював молодь до повстання. У розпал революції Павло приєднався до Української спілки РСДРП. Пізніше, щоб уникнути покарання за революційну діяльність виїхав за кордон до Швейцарії. 1905 року він вступає до Львівського університету(Австро-Угорщина) щоб опанувати філософію. З філософії вийшла чергова «революція», бо під проводом Павла Крата студенти вирішили активно пропагувати створення в Галичині Українського університету. Ось як пригадував ті події майбутній відомий український історик Іван Крип’якевич: «Найгостріша демонстрація була [23 січня] 1907р. – студенти (і я був між ними) окупували університет при вул. [Святого] Миколая, вивісили на даху [український] прапор, побудували барикади, побили вікна. Емігрант з «російської України» Павло Крат одягнувся в ректорську мантію [«ясновельможного» пана Гризецького] і порізав портрети ректорів….» («Крізь павутиння змосковщення»). На придушення виступу студентів були кинуті значні сили цісарської поліції. Ті з українських студентів, кому не вдалося прорватися з оточення – були заарештовані. Апофеозом «операції» було намагання упіймати  Павла Крата, який на даху університету самотужки відстрілювався від поліціянтів. Після арешту його було вислано з Австро-Угорщини та загратовано до лубенської в’язниці. В «рідній» імперії йому загрожувала смертна кара («столипінська краватка», тобто повішення).

Довелося батькові рятувати сина. Під великий заклад у 5000 рублів (золотом!) його було передано на поруки Георгію Крату, після чого Павло дістався до Москви, де зумів розжитися новим «пашпортом» на ім’я Павла Терненка. Пізніше ,він вдруге, перетнув кордон московської імперії, опинився аж в Канаді, і більше до рідного і милого серцю полтавського краю ніколи не повертався.

Канадський період життя нашого героя був сповнений черговими  випробуваннями долі. З 1907 року П.Крат перебував у Соціалістичній партії Канади як один з керівників її української секції. Він брав активну участь у заснуванні  Українського народного університету, викладав у ньому. Також за океаном Крат редагував часописи «Червоний прапор», «Робочий народ». У 1911 році Павло познайомився з українкою  Софією Прокопець, це стало прологом майбутньої сім’ї. У шлюбі народилися три доньки: Раїна, Лада і Стефа.

Справжнім світоглядним метаморфозом можна назвати мотивацію П.Крата до студіювання теології пресвітеріанського напрямку та здобуття у майбутньому сану пастора. Це викликало значний подив як у знайомих та  однодумців Крата, так і його опонентів: колишній «революційний бандит» та атеїст, який редагував антиклерикальні журнали «Кадило» і «Кропило» раптом подався у теологію. Але, що поробиш – життя таке складне  і багате на перипетії…

Які б доленосні зміни не відбувалися з Павлом, вони ніяким чином не зменшували його безмежну любов до України, її політичної спадщини, культури, історії. Сприяння перекладу українських пісень, створення Українського відділу Світової виставки у Торонто, статті у часописах, написані поеми, драматичні твори, історичні розвідки… - це лише  частина загальних здобутків Павла Крата. Підсумовуючи  діяльність нашого земляка у Канаді, дослідник історії української еміграції Михайло Марунчак називав його «непересічною індивідуальністю піонерської доби» («Крізь павутиння змосковщення»).

У 1923 році Павло вирушив до Європи у якості місіонера. Працював на Волині та у Галичині. Саме він сприяв появі у 1925 році Української євангельської реформованої церкви на західноукраїнських теренах. Востаннє пастор Крат побував в Україні у 1938 році. Повернувся до Канади хворим. Далися взнаки  революції  та пережите – постійно нагадувало про себе серце. Не додавав оптимізму і вердикт ескулапів – постійний лікарняний нагляд! Довелося припинити і пасторську діяльність. Але не полишав працювати: редагував спогади, систематизував документи, доглядав рослини…

Помер Павло Крат 25 грудня 1952 року, на Різдво. Так скінчився земний шлях славного нащадка  гадяцьких козаків.

Настав момент пояснити інтригу, яка є у заголовку. Ви запитаєте , а де ж горіхи? Горіхи є. Волоський горіх радує людину у різних куточках світу. Його поширенням займалося не одне покоління селекціонерів. Мусимо у цій науковій справі добрим словом згадати і нашого земляка, який прямо причетний до інтродукції волоських горіхів у холодному кліматі Канади. Перш ніж коротко розповісти про таку неординарну справу, якій присвятив частину свого життя Павло Крат, варто пояснити, чому у нього виник потяг до селекції. 

Батько Павла Георгій Крат завжди був для нього авторитетом. Павло пишався і тішився його досягненнями. Справжнім дітищем Георгія Крата стала нижча сільськогосподарська школа у Лубнах, якою він керував, започаткована у 1891 році. Нині це Лубенський лісотехнічний фаховий коледж. Навчальний заклад проводить освітню діяльність у трьох століттях! У народі сільськогосподарську школу називали «хліборобською». Георгій Крат зробив із школи не лише успішний навчальний заклад а й зразкове виробництво. У землеробстві застосовувалися найновітніші в той час технології сівби та вирощування рослин, постійно на випробуванні були закордонні зразки насіння різних культур, існувала обов’язкова вимога  внесення  натуральних та мінеральних добрив… Тут вперше було налагоджено виробництво ефірних олій з м’яти та чебрецю. Для цієї потреби у навчальному закладі було облаштовано міні-завод. Пізніше було започатковано вирощування лікарських рослин, як власної сировини для згаданого виробництва…

Знаменною подією стала участь Лубенської  нижчої  сільськогосподарської школи у Всесвітній виставці в Парижі 1900 року. Від московської імперії  на цьому грандіозному всесвітньому форумі в номінації господарської освіти гідно представили себе лише дві сільськогосподарські школи Лубенська та Нартаська Вятської губернії. Ось як писали про це дійство тогочасні видання: «Виставка Лубенської сільськогосподарської школи… викликає враження навіть більше ніж велика кількість французьких нижчих сільськогосподарських шкіл, котрі фігурували на виставці.» І це не перебільшення. Зроблено було дійсно багато, щоб показати як уміють господарювати українці. За  кордоном вони презентували мед та  шовк власного виробництва, ефірні олії, зразки щеплених плодових дерев … Закономірною була і нагорода – велика золота медаль Всесвітньої виставки!

У самій школі в насадженнях було кілька тисяч плодових дерев та чагарників. Існувала  тісна співпраця з плодовими розсадниками Левка Симиренка. 

Павло Крат зростав у атмосфері згаданої школи, товаришував з її учнями і цілком зрозуміло, чому у зрілому віці, впевнено долучився до справи селекції волоського горіха в Канаді. Це була непроста справа, адже існував беззаперечний  вердикт науковців – у суворому кліматі Канади теплолюбний волоський горіх загине! Павло Крат  зумів зруйнувати усталені стереотипи… Посіяв з легкої руки, всупереч твердженням, свої горіхові зерня. Сьогодні у Канаді та північних штатах США  зростають його сорти волоських горіхів, як форми акліматизації у Північній Америці морозостійких карпатських горіхів. Звісно, що до Канади привіз їх саме він.

У зв’язку з достатнім об’ємом інформації у цьому повідомленні не буду зловживати деталізацією всіх моментів селекційних успіхів Павла Крата у далекій Канаді. Для охочих дізнатися більше нагадаю про дослідження, яке стало певною сенсацією в українському науковому середовищі. Кілька років тому Національний університет біоресурсів і природокористування України та Український інститут експертизи сортів рослин презентували дослідження «Павло Крат як оригінатор зимостійких волоських горіхів та його вклад у світове горіхівництво» авторами якого є доктор сільськогосподарських наук  Володимир Меженський у співавторстві з Меженською Л.О та Якубенко Н.Б. До речі, Володимир Меженський наш земляк, народився у Лубнах.

Ось такий він непростий Павло Крат. Далекий і близький. Незабутий і шанований.

Пам’ятаймо про нього!

Сергій ОМЕЛЬЧЕНКО

Національна спілка журналістів України,

Лубенський лісотехнічний фаховий коледж

 

МИТРОФАН ОЧЕРЕТЬКО: ЖИТТЯ ВІДДАНЕ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ

П’єр Буаст, французький поет 18-го століття, якось сказав: «Нещасна країна, яка не має героїв». Наша держава, певно, щаслива, адже у неї є так багато хоробрих лицарів-захисників і в минулому і у сьогоденні. Якби не вони, то ми як народ давно вже канули б у прірву забуття подібно різним уярмленим спільнотам. У кожного з тих героїв своя доля та вдача. Про декого і не згадують...

Сьогодні хочу розповісти лубенцям про нашого земляка Митрофана Очеретька – козака, учасника Першої світової війни та Української революції, справжнього героя. У цьому році виповнилося 90 літ відтоді, як він був страчений у більшовицькій катівні.

Нещодавно вдалося розшукати його кримінальну справу. Парадокс: людини немає а папірці живі, ще й добре збереглись. Рівні машинописні шеренги звинувачень: надумані і зовсім непереконливі. «Всьо только на руском», і лише бездоганною українською, пояснення самого обвинуваченого: без каяття, наклепів та зради товаришів. Молох червоного терору невблаганний – «застосувати найвищу міру соціального захисту – розстріл». Поспішали. Навіть фото підсудного для кримінальної справи не зробили…

«У мене було велике бажання учитися…»

Митрофан Михайлович Очеретько виходець із козацького роду, народився 4 червня 1884 року на хуторі Кошелиха неподалік села Матяшівка Лубенського повіту Полтавської губернії. Після закінчення у 1897 році місцевої сільської школи мріяв навчатися далі: « …у  мене було велике бажання учитися далі, але батько не пускав, хотів щоб я хазяйнував, а у мене не було до цього нахилу… була велика сім’я, а батько п’яниця і страшенно визискував своїх дітей».

Тоді ж юнаку пощастило вступити до Лубенської нижчої сільськогосподарської школи 1-го розряду (нині це Лубенський лісотехнічний фаховий коледж), яку він закінчив у 1903-му році. Навчався як «своєкоштний», тобто батьки за кожен рік навчання сина сплачували понад 100 карбованців, що на той час було значною сумою. Достеменно не відомо про склад згаданої родини, але у звітах Лубенської сільськогосподарської школи названі також учнями на самому початку 20-го століття Павло та Іван Очеретьки. Вірогідно, що Павло був братом Митрофана.

Після здобуття освіти Митрофан один рік працював у батьківському господарстві та готувався вступити для продовження навчання до середньої сільськогосподарської школи. Однак мрії юнака не збулися – почалася російсько-японська війна і брат переконав його вступити до військового училища. У жовтні 1904 року Митрофан Очеретько був зарахований до Віленської військової юнацької школи.

«Це був рік мого першого революційного іспиту…»

Новоспечений юнкер з головою поринув у буремні події революції 1905-1907 років: «Революція 1905 року просякла й закутки царських установ таких як військові школи. Я розповсюджував революційну літературу серед юнкерства та інформував товаришів про їх настрої…». Виникла загроза переслідування та арешту і Митрофан Очеретько з кількома однодумцями перевівся на навчання до Одеської піхотної військової школи, де продовжив підтримувати зв’язки з осередком Революційної української партії.

Після закінчення вишколу Митрофан отримав призначення до 71-го Бєлевського піхотного полку на посаду молодшого старшини кулеметної команди. «…Я знаходив для себе моральне самозадоволення в культурно-освітній роботі серед солдат у формі й мірі можливій для того часу. За це потрапив під підозру і начальство кваліфікувало мене як «вольнодумца», а товариші називали жартома «мазепністом»».

Пізніше, за власним наполяганням Очеретька, його відрядили на навчання до вищої гімнастично-фехтувальної школи у Санкт-Петербурзі. Після здобуття нового фаху він повернувся у свою військову частину як викладач  фізичної підготовки.

« Я брав участь у мілітарній війні…»

Таку назву  у народі  на початку 20-го століття мала Перша світова війна. Вона була трагічною для українців, адже їм довелося воювати один супроти одного на боці двох  імперій: Російської та Австро-Угорської.

У розпал Галицької битви, в серпні 1914 року, Митрофан потрапив до самісінького епіцентру кровопролиття. Під час прориву російських військ на Здеховські позиції ворог розпочав контрнаступ. Значні сили полку де воював Очеретько опинилися під загрозою  оточення і знищення австро-угорцями. Як командир кулеметної команди, ризикуючи життям, він забезпечив надійну оборону окремих позицій, тим самим  зберіг особовий склад своєї військової частини. Тоді підлеглим Очеретька вдалося навіть розгромити артилерійську батарею австрійців. За цей героїчний епізод та інші сміливі вчинки, а Митрофан брав участь ще в сорока семи боях - він був нагороджений орденами Св. Володимира та Св. Георгія…

13 грудня 1914 року Очеретько був тяжко поранений у спину: кулі пошкодили хребет, внаслідок чого стався параліч лівої ноги. Тривалий час він проходив лікування спочатку у Київському шпиталі а пізніше в Петрограді. Рішуча мотивація на одужання та довга реабілітація сприяли поліпшенню здоров’я Митрофана. Та все ж кваліфікаційна військова комісія не дозволила йому повернутися на фронт, а зарахувала до несення тилової служби. Наприкінці 1915 року Очеретько був призначений ад’ютантом Головної старшинської фехтувально-гімнастичної школи у Петрограді. Виконував ці обов’язки до лютого 1917 року. Попри важке поранення, Митрофан добре володів холодною та вогнепальною зброєю, прийомами рукопашного бою, чому успішно навчав курсантів школи.

«Відмовився воювати проти Петлюри»

Після повалення у лютому 1917 року російського самодержавства Митрофан Очеретько полишив військову службу і став до роботи у Міністерстві продовольства Тимчасового Уряду. У серпні того ж року був відряджений на Кавказ, до міста Грозного для забезпечення фронтових частин пальним. В листопаді довідався про більшовицький переворот у Петрограді. З великими труднощами  дістався до Києва, де облаштувалася його родина. У дорозі тяжко захворів (вірогідно на тиф). Одужав лише навесні 1918 року. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського був запрошений на посаду викладача фехтування та фізичної підготовки у Першу школу старшин, котра була заснована як Інструкторська школа старшин Радою Народних Міністрів УНР навесні 1918 року. Пізніше Очеретько також отримав призначення у 3-й сердюцький полк як відповідальний  офіцер за комунікацію зі згаданим навчальним закладом. « Коли розпочалося повстання проти гетьмана, я свавільно відмовився воювати проти Петлюри». Це коштувало Очеретьку порушеною кримінальною справою, а вона в умовах війни передбачала розстріл. Події розгорталися так швидко, що вирок не встигли виконати: Київ звільнили загони Директорії Української Народної  Республіки…

Після реорганізації Школи старшин Митрофан дав згоду опікуватися фізичною підготовкою її слухачів.

Українську революцію 1917-1921 років неможливо змалювати кількома реченнями цієї публікації, вона насичена подіями і сповнена трагізмом людських доль. У 1919 році знесилена  епідемією тифу армія УНР опинилася в оточенні з різних боків на невеличкій території – «трикутнику смерті» в районі Чорториї – переважаючими силами Червоної армії, російської білогвардійської та поляків. Уряд УНР змушений був перейти на польську територію. Одну частину армії УНР інтернували поляки, іншу переманили «червоні». Під тиском більшовицьких військ, що наступали на Київ, 31 січня 1919 р. Інструкторська школа старшин, де перебував Митрофан Очеретько, у складі викладачів та слухачів відбула до останньої столиці УНР – Кам’янця-Подільського. Згодом вона була переведена до Луцька, де в травні 1919-го її розформували поляки.

Зимові походи армії УНР

У Луцьку українські офіцери були заарештовані поляками. Митрофан потрапив до в’язниці. Пізніше бранців перевели до каземату Брестської фортеці. Потім Очеретько опинився у таборі військовополонених в Познані…

На початку  грудня 1919 р. у Новій Чорториї відбулась нарада представників уряду та вищого командування армії за участю Симона Петлюри, Юрія Тютюнника, Михайла Омеляновича-Павленка та інших військових керівників УНР. На зібранні ухвалили ліквідувати регулярний фронт, вийти у ворожий тил і розпочати партизанську війну разом із повстанськими загонами.

Митрофан Очеретько брав активну участь в Першому та Другому Зимових походах армії УНР.

Перший Зимовий похід розпочався 6 грудня 1919 року. Боєздатні частини складалися 3 4-х груп: Запорізької, Київської (командувач ― полковник Юрій Тютюнник), Волинської та 3-ї стрілецької дивізії. Загальне командування здійснював генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко. Загальна чисельність армії складала  близько 10 тисяч вояків.

Очеретько воював у складі військової групи, яку очолював уславлений полководець УНР  Юрко Тютюнник. Митрофан обіймав посаду  коменданта штабу дивізії.

У грудні 1919 - березні 1920 рр. війська УНР, у тяжких боях знищуючи ворожі гарнізони й окремі військові формування білогвардійців та більшовиків, пройшли Єлизаветград, форсували Дніпро, зайняли Умань, Черкаси, Канів, Смілу та інші міста. У квітні 1920 року війська почали пробиватися на захід, щоб об’єднатися з українськими частинами на польсько-радянському фронті – саме тоді точилась польсько-радянська війна.

6 травня 1920 р. в районі Ямполя відбулось з’єднання частин Армії УНР. За 180 днів Зимового походу армія пройшла 2500 км, захопила значні трофеї та полонених. Перший Зимовий похід сприяв поширенню селянських повстань в Україні, показав силу духу і жертовність вояків Армії УНР в боротьбі за державність.

21 січня 1921 року при Головній Команді військ УНР на засіданні Ради Народних Міністрів у Тарнуві було утворено Повстансько-партизанський штаб, завданням якого було підготувати загальне повстання в Україні проти окупаційного російсько-більшовицького режиму. Підполковник Митрофан Очеретько у ППШ керував секцією контррозвідки. Робота вимагала неймовірних зусиль. За короткий термін вдалося виявити та знешкодити чимало більшовицьких шпигунів, які проникали у структури повстанського руху та інформували чекістів про його плани. Як пізніше з’ясувалося – виявили не всіх. З об’єктивних причин Повстансько-партизанський штаб не зміг за короткий термін забезпечити належну підготовку Другого Зимового походу військ УНР. Військова операція у жовтні-листопаді 1921 року закінчилася трагічно: Волинська похідна група була оточена переважаючими силами Червоної армії і розгромлена. 360 її вояків потрапили у полон і були розстріляні біля села Базар. Ніхто з полонених не зголосився  перейти на службу більшовикам. Керівнику походу Юрію Тютюннику разом з невеликим загоном вдалося відбитися від переслідування і перейти польський кордон. Це була остання спроба армії УНР відновити державність і вона фактично завершила Українську революцію 1917-1921 років.

Повернення в Україну

У березні 1921 року було укладено Ризьку мирну між більшовиками та відновленою Польщею. Радянська сторона вимагала від поляків припинити підтримку  колишніх вояків армії УНР та її керівників. Переслідування інтернованих українців посилилися після невдалого Другого Зимового походу. Учасникам повстанського руху довелося змінювати прізвища  та емігрувати до інших країн. Після згаданих подій, навесні 1922 року, Митрофан Очеретько перейшов польсько-румунський кордон, у Бухаресті вдалося отримати дозвіл переїхати до Болгарії. Почалося духовне та матеріальне поневіряння. Родина Митрофана залишалася в Україні без засобів до існування, сам він теж був у матеріальній скруті. З Болгарії Очеретько переїхав до румунського Кишинева де й пробув до осені 1923 року. Мріяв повернутися в Україну.

У перші роки панування головним завданням більшовицьких каральних установ було знищення будь якого спротиву народу «новому порядку». Також необхідно було знешкодити українську та російську політичну еліту в еміграції. Для цього запланували спеціальні операції. Найбільшими ворогами радянської влади з української еміграції залишалися Симон Петлюра та Юрко Тютюнник…

Улітку 1922-го співробітниками Державного політичного управління було створено фіктивний орган «Вищу військову раду» (ВВР) (операція «Синдикат-4»), вигадану повстанську організацію, з метою вербування людей з оточення Тютюнника, дезінформації та захоплення повстанського генерала. Провокаторам пощастило – він зголосився таємно перейти кордон та дістатися в Україну. 16 червня 1923 року після переправи через Дністер генерал-хорунжого було заарештовано. Спочатку Тютюнник відмовився співпрацювати з радянськими каральними органами, але його «переконали» - влаштували ув’язненому зустріч з дружиною та донькою і пообіцяли їх знищити у разі відмови. Вірогідно, що саме вже тоді чекісти «вдосконалювали» методи впливу на обвинувачених. Один із трагічних прикладів такого «побачення з рідними» оприлюднив російський історик Рой Медведєв: «Страшні тортури Косіор (відомий більшовик!) витримав, ворогом народу себе не визнав, і тоді мучителі привели його 16-річну дочку і сказали: «Або ти зараз даєш покази, або ми зґвалтуємо її у тебе на очах», і коли навіть ця погроза не подіяла, її виконали. Тут вже й непохитний більшовик був «зламаний»: він все підписав, а дочка Косіора кинулася під поїзд»… Отож Юрко Тютюнник зголосився оприлюднити звернення «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції» та написати листа з покаяннями до радянського керівництва. Колишній генерал-хорунжий закликав побратимів повертатися в Україну. Тим, хто повернеться гарантували амністію.

Повіривши запевненням Тютюнника у лояльності радянської влади Митрофан Очеретько вирішив у тому ж таки 1923 році повернутися в Україну.

Над  прірвою

Велику ціну, а саме своє життя, заплатив пізніше Митрофан Очеретько за довгоочікуване  та омріяне повернення  на Батьківщину.

Чекісти із задоволенням констатували в оперативних звітах факт вдалого використання полоненого Тютюнника: «Листи Тютюнника за кордон внесли дезорганізацію в лави контрреволюції за кордоном… Під впливом цих листів припинили свою боротьбу проти радянської влади і повернулися з еміграції деякі відомі українські буржуазні націоналісти Бондаренко, Очеретько, Добротворський та інші…»

Після повернення Митрофан оселився у Києві. Мешкав разом з родиною на вулиці Тургенєвській. Працював за фахом – викладачем фізичної культури. За одним із джерел - обіймав посаду завідувача курсів фізосвіти при будинкові Червоної армії Київського гарнізону, за іншим – викладав фізичну підготовку у Київському політехнічному інституті.

Всі роки перебування на рідній землі Очеретько був під наглядом ДПУ. У 1926 році його примусили до співробітництва з Київським окремим відділом Державного політичного управління, яке пізніше перетвориться на НКВС. Звісно, що  співробітництво було «добровільним». Чекісти вимагали надавати інформацію про колишніх бойових побратимів, які залишилися в еміграції, примушували писати їм листи, повідомляти про їх настрої та діяльність. Як колишній фахівець секції контррозвідки Митрофан плутав сліди більшовицьким посіпакам, вводив їх в оману. Нічого корисного ДПУ від нього не довідалося. Кілька раз Очеретько зустрічався з Тютюнником, який ще вільно жив в Україні, хоча теж під наглядом.

Дуже швидко скінчилося відносно тихе життя. У радянській Україні почав розкручуватися маховик червоного терору. Ніхто ще не здогадувався про кривавий  1937-й, але, що наприкінці 1920-х років, що пізніше, була одна спільна риса - вбивали безневинних людей. Амністія для колишніх учасників національної революції вже не рятувала. Для більшовицьких  каральних органів існувало єдине завдання – під будь яким приводом знищити колишніх учасників української революції.

Митрофана Очеретька заарештували у листопаді 1929 року. Формулювання в обвинуваченні було шаблонним для багатьох українських патріотів: «…Після повернення з еміграції, і до останнього часу обертався в антирадянських українських колах, проявляє тенденцію до активної діяльності..». Жодного доказу «активної діяльності» в матеріалах справи немає, відсутні також будь які наклепи чи анонімні повідомлення. Справа, як кажуть юристи, «пуста». Митрофан у своїх письмових свідченнях лише пояснював, що після повернення з еміграції ніякої шкоди нікому не заподіяв, а тому хоче і надалі жити в Україні та працювати…

Постановою Судової трійки при Колегії ДПУ УСРР від 03.03.1930 року Митрофана Очеретька засудили до розстрілу. На відміну від Юрка Тютюнника, якого теж засудили до смерті, але довго не виконували вирок, Митрофана Очеретька та його колишнього бойового побратима Івана Кузьменка-Титаренка розстріляли через кілька днів – 9-го березня. Місце поховання невідоме. Так перестало битися серце справжнього козака Митрофана Очеретька.

Доля родини. Нащадки Очеретька відомі у світі

Зазвичай доля рідних у жертв тоталітарного більшовицького режиму така ж трагічна як і самих репресованих. У цій історії було дещо інше продовження, можна сказати – більш позитивне.

У самій Матяшівці нічого не вдалося дізнатися про Очеретьків: минуло багато часу. З інших джерел відомо, що дружина Митрофана  звалася Марина. У подружжя було двоє доньок: старша Галина, молодша Олександра. Документи свідчать, що в момент арешту Очеретька у його помешканні вилучили навіть кілька зошитів щоденника  доньки Галі. Дружині розстріляного Митрофана чекісти порадили зникнути подалі з Києва і змінити прізвище. Так і довелося зробити. Опинилися Очеретьки аж у місті Луганському (Луганську), яке пізніше перейменували на Ворошиловоград.

Старша донька Митрофана Олександра (в заміжжі Скорченко) мешкала у Луганську. У 1989 році почала розшукувати батька. З КДБ (Комітет державної безпеки) повідомили, що він був незаконно репресований і у травні 1989 року реабілітований згідно указу Президії Верховної Ради СРСР. Як бачимо, знадобилося майже 60 років для відновлення справедливості.

Старша донька Очеретька Галина напередодні Другої світової війни вийшла заміж за Петра Левицького, інженера, фахівця у галузі авіабудування та тракторобудування. Петро Левицький був сином Олексія Левицького (в документах початку 20-го століття прізвище писалося як – Олекса Левитський). Олекса Левитський був діяльним учасником Української  революції, у 1917 році обіймав посаду ректора Полтавського учительського інституту. Сьогодні Полтавський педагогічний університет має завдячувати йому за те, що Левитський зумів зберегти у лихолітті громадянської війни цей навчальний заклад.

Радянсько-німецька війна назавжди розлучила доньок Митрофана Очеретька. Галину Левицьку нацисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. У полоні опинився і її чоловік Петро. Доля повернула їм зустріч у одному з німецьких таборів. Після закінчення війни подружжя опинилося у Британії. Ще раніше, у німецькому місті Кілі, в таборі для переміщених осіб, у них народилася донька Марина.

Марина Левицька мешкає у Шеффілді, має доньку. Викладала теорію та практику зв’язків з громадськістю  в університеті Холлем. Левицька є автором цікавої книги «Коротка історія тракторів по-українські» (Marina LEWYCKA, «A Short History of Tractors in Ukrainian», 2005). У творі змішалися і гумор і трагізм людських доль… За «Коротку історію тракторів по-українські» Марина Левицька була удостоєна в 2005 році премії Вудхауза. Книга була номінована навіть на «Букер-2005». Отож про непрості долі українців, хоч і в жартівливому викладі, дізнався весь світ.

З пані Мариною вдалося поспілкуватися, хоч і віртуально - через електронне листування. Вона вибачилася за те, що не володіє рідною мовою свого діда Митрофана, а лише англійською: «Мої батьки давно померли, мені ні з ким поговорити  іншою мовою...». Пані Левицька дуже цікавиться історією свого роду, а тому пишається  дідом Митрофаном. Вона вдячна, що українці пам’ятають про нього.

Ось така історія. Непроста, трагічна і повчальна. Людська доля як полотно художника – події накладають свої особливі штрихи. Попри все це нам варто пам’ятати про славного земляка Митрофана Очеретька – справжнього українського козака і патріота рідної землі.

Сергій Омельченко, викладач історії, голова циклової комісії

загальноосвітніх та соціально-гуманітарних дисциплін

Наші контакти

  • (05361)7-73-08
  • (05361)6-22-62
  •   +38 050 788 87 70
  • 37503 м. Лубни Полтавської області, вул. Тернівська, 21
  • listcolledg@ukr.net
  • listcolledg@gmail.com

Спостерігайте за нашою активністю у соціальних мережах та будьте в курсі всіх подій у нашому навчальному закладі!

Статистика сайту

Кількість переглядів сайту сьогодні: 230
Відвідувачів сьогодні: 70
Відвідувачів за весь час (з 15.11.2021 року): 110578