ЛУБЕНСЬКИЙ ЛІСОТЕХНІЧНИЙ ФАХОВИЙ КОЛЕДЖ

        Офіційний веб-сайт навчального закладу

  • 1

МИТРОФАН ОЧЕРЕТЬКО: ЖИТТЯ ВІДДАНЕ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ

П’єр Буаст, французький поет 18-го століття, якось сказав: «Нещасна країна, яка не має героїв». Наша держава, певно, щаслива, адже у неї є так багато хоробрих лицарів-захисників і в минулому і у сьогоденні. Якби не вони, то ми як народ давно вже канули б у прірву забуття подібно різним уярмленим спільнотам. У кожного з тих героїв своя доля та вдача. Про декого і не згадують...

Сьогодні хочу розповісти лубенцям про нашого земляка Митрофана Очеретька – козака, учасника Першої світової війни та Української революції, справжнього героя. У цьому році виповнилося 90 літ відтоді, як він був страчений у більшовицькій катівні.

Нещодавно вдалося розшукати його кримінальну справу. Парадокс: людини немає а папірці живі, ще й добре збереглись. Рівні машинописні шеренги звинувачень: надумані і зовсім непереконливі. «Всьо только на руском», і лише бездоганною українською, пояснення самого обвинуваченого: без каяття, наклепів та зради товаришів. Молох червоного терору невблаганний – «застосувати найвищу міру соціального захисту – розстріл». Поспішали. Навіть фото підсудного для кримінальної справи не зробили…

«У мене було велике бажання учитися…»

Митрофан Михайлович Очеретько виходець із козацького роду, народився 4 червня 1884 року на хуторі Кошелиха неподалік села Матяшівка Лубенського повіту Полтавської губернії. Після закінчення у 1897 році місцевої сільської школи мріяв навчатися далі: « …у  мене було велике бажання учитися далі, але батько не пускав, хотів щоб я хазяйнував, а у мене не було до цього нахилу… була велика сім’я, а батько п’яниця і страшенно визискував своїх дітей».

Тоді ж юнаку пощастило вступити до Лубенської нижчої сільськогосподарської школи 1-го розряду (нині це Лубенський лісотехнічний фаховий коледж), яку він закінчив у 1903-му році. Навчався як «своєкоштний», тобто батьки за кожен рік навчання сина сплачували понад 100 карбованців, що на той час було значною сумою. Достеменно не відомо про склад згаданої родини, але у звітах Лубенської сільськогосподарської школи названі також учнями на самому початку 20-го століття Павло та Іван Очеретьки. Вірогідно, що Павло був братом Митрофана.

Після здобуття освіти Митрофан один рік працював у батьківському господарстві та готувався вступити для продовження навчання до середньої сільськогосподарської школи. Однак мрії юнака не збулися – почалася російсько-японська війна і брат переконав його вступити до військового училища. У жовтні 1904 року Митрофан Очеретько був зарахований до Віленської військової юнацької школи.

«Це був рік мого першого революційного іспиту…»

Новоспечений юнкер з головою поринув у буремні події революції 1905-1907 років: «Революція 1905 року просякла й закутки царських установ таких як військові школи. Я розповсюджував революційну літературу серед юнкерства та інформував товаришів про їх настрої…». Виникла загроза переслідування та арешту і Митрофан Очеретько з кількома однодумцями перевівся на навчання до Одеської піхотної військової школи, де продовжив підтримувати зв’язки з осередком Революційної української партії.

Після закінчення вишколу Митрофан отримав призначення до 71-го Бєлевського піхотного полку на посаду молодшого старшини кулеметної команди. «…Я знаходив для себе моральне самозадоволення в культурно-освітній роботі серед солдат у формі й мірі можливій для того часу. За це потрапив під підозру і начальство кваліфікувало мене як «вольнодумца», а товариші називали жартома «мазепністом»».

Пізніше, за власним наполяганням Очеретька, його відрядили на навчання до вищої гімнастично-фехтувальної школи у Санкт-Петербурзі. Після здобуття нового фаху він повернувся у свою військову частину як викладач  фізичної підготовки.

« Я брав участь у мілітарній війні…»

Таку назву  у народі  на початку 20-го століття мала Перша світова війна. Вона була трагічною для українців, адже їм довелося воювати один супроти одного на боці двох  імперій: Російської та Австро-Угорської.

У розпал Галицької битви, в серпні 1914 року, Митрофан потрапив до самісінького епіцентру кровопролиття. Під час прориву російських військ на Здеховські позиції ворог розпочав контрнаступ. Значні сили полку де воював Очеретько опинилися під загрозою  оточення і знищення австро-угорцями. Як командир кулеметної команди, ризикуючи життям, він забезпечив надійну оборону окремих позицій, тим самим  зберіг особовий склад своєї військової частини. Тоді підлеглим Очеретька вдалося навіть розгромити артилерійську батарею австрійців. За цей героїчний епізод та інші сміливі вчинки, а Митрофан брав участь ще в сорока семи боях - він був нагороджений орденами Св. Володимира та Св. Георгія…

13 грудня 1914 року Очеретько був тяжко поранений у спину: кулі пошкодили хребет, внаслідок чого стався параліч лівої ноги. Тривалий час він проходив лікування спочатку у Київському шпиталі а пізніше в Петрограді. Рішуча мотивація на одужання та довга реабілітація сприяли поліпшенню здоров’я Митрофана. Та все ж кваліфікаційна військова комісія не дозволила йому повернутися на фронт, а зарахувала до несення тилової служби. Наприкінці 1915 року Очеретько був призначений ад’ютантом Головної старшинської фехтувально-гімнастичної школи у Петрограді. Виконував ці обов’язки до лютого 1917 року. Попри важке поранення, Митрофан добре володів холодною та вогнепальною зброєю, прийомами рукопашного бою, чому успішно навчав курсантів школи.

«Відмовився воювати проти Петлюри»

Після повалення у лютому 1917 року російського самодержавства Митрофан Очеретько полишив військову службу і став до роботи у Міністерстві продовольства Тимчасового Уряду. У серпні того ж року був відряджений на Кавказ, до міста Грозного для забезпечення фронтових частин пальним. В листопаді довідався про більшовицький переворот у Петрограді. З великими труднощами  дістався до Києва, де облаштувалася його родина. У дорозі тяжко захворів (вірогідно на тиф). Одужав лише навесні 1918 року. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського був запрошений на посаду викладача фехтування та фізичної підготовки у Першу школу старшин, котра була заснована як Інструкторська школа старшин Радою Народних Міністрів УНР навесні 1918 року. Пізніше Очеретько також отримав призначення у 3-й сердюцький полк як відповідальний  офіцер за комунікацію зі згаданим навчальним закладом. « Коли розпочалося повстання проти гетьмана, я свавільно відмовився воювати проти Петлюри». Це коштувало Очеретьку порушеною кримінальною справою, а вона в умовах війни передбачала розстріл. Події розгорталися так швидко, що вирок не встигли виконати: Київ звільнили загони Директорії Української Народної  Республіки…

Після реорганізації Школи старшин Митрофан дав згоду опікуватися фізичною підготовкою її слухачів.

Українську революцію 1917-1921 років неможливо змалювати кількома реченнями цієї публікації, вона насичена подіями і сповнена трагізмом людських доль. У 1919 році знесилена  епідемією тифу армія УНР опинилася в оточенні з різних боків на невеличкій території – «трикутнику смерті» в районі Чорториї – переважаючими силами Червоної армії, російської білогвардійської та поляків. Уряд УНР змушений був перейти на польську територію. Одну частину армії УНР інтернували поляки, іншу переманили «червоні». Під тиском більшовицьких військ, що наступали на Київ, 31 січня 1919 р. Інструкторська школа старшин, де перебував Митрофан Очеретько, у складі викладачів та слухачів відбула до останньої столиці УНР – Кам’янця-Подільського. Згодом вона була переведена до Луцька, де в травні 1919-го її розформували поляки.

Зимові походи армії УНР

У Луцьку українські офіцери були заарештовані поляками. Митрофан потрапив до в’язниці. Пізніше бранців перевели до каземату Брестської фортеці. Потім Очеретько опинився у таборі військовополонених в Познані…

На початку  грудня 1919 р. у Новій Чорториї відбулась нарада представників уряду та вищого командування армії за участю Симона Петлюри, Юрія Тютюнника, Михайла Омеляновича-Павленка та інших військових керівників УНР. На зібранні ухвалили ліквідувати регулярний фронт, вийти у ворожий тил і розпочати партизанську війну разом із повстанськими загонами.

Митрофан Очеретько брав активну участь в Першому та Другому Зимових походах армії УНР.

Перший Зимовий похід розпочався 6 грудня 1919 року. Боєздатні частини складалися 3 4-х груп: Запорізької, Київської (командувач ― полковник Юрій Тютюнник), Волинської та 3-ї стрілецької дивізії. Загальне командування здійснював генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко. Загальна чисельність армії складала  близько 10 тисяч вояків.

Очеретько воював у складі військової групи, яку очолював уславлений полководець УНР  Юрко Тютюнник. Митрофан обіймав посаду  коменданта штабу дивізії.

У грудні 1919 - березні 1920 рр. війська УНР, у тяжких боях знищуючи ворожі гарнізони й окремі військові формування білогвардійців та більшовиків, пройшли Єлизаветград, форсували Дніпро, зайняли Умань, Черкаси, Канів, Смілу та інші міста. У квітні 1920 року війська почали пробиватися на захід, щоб об’єднатися з українськими частинами на польсько-радянському фронті – саме тоді точилась польсько-радянська війна.

6 травня 1920 р. в районі Ямполя відбулось з’єднання частин Армії УНР. За 180 днів Зимового походу армія пройшла 2500 км, захопила значні трофеї та полонених. Перший Зимовий похід сприяв поширенню селянських повстань в Україні, показав силу духу і жертовність вояків Армії УНР в боротьбі за державність.

21 січня 1921 року при Головній Команді військ УНР на засіданні Ради Народних Міністрів у Тарнуві було утворено Повстансько-партизанський штаб, завданням якого було підготувати загальне повстання в Україні проти окупаційного російсько-більшовицького режиму. Підполковник Митрофан Очеретько у ППШ керував секцією контррозвідки. Робота вимагала неймовірних зусиль. За короткий термін вдалося виявити та знешкодити чимало більшовицьких шпигунів, які проникали у структури повстанського руху та інформували чекістів про його плани. Як пізніше з’ясувалося – виявили не всіх. З об’єктивних причин Повстансько-партизанський штаб не зміг за короткий термін забезпечити належну підготовку Другого Зимового походу військ УНР. Військова операція у жовтні-листопаді 1921 року закінчилася трагічно: Волинська похідна група була оточена переважаючими силами Червоної армії і розгромлена. 360 її вояків потрапили у полон і були розстріляні біля села Базар. Ніхто з полонених не зголосився  перейти на службу більшовикам. Керівнику походу Юрію Тютюннику разом з невеликим загоном вдалося відбитися від переслідування і перейти польський кордон. Це була остання спроба армії УНР відновити державність і вона фактично завершила Українську революцію 1917-1921 років.

Повернення в Україну

У березні 1921 року було укладено Ризьку мирну між більшовиками та відновленою Польщею. Радянська сторона вимагала від поляків припинити підтримку  колишніх вояків армії УНР та її керівників. Переслідування інтернованих українців посилилися після невдалого Другого Зимового походу. Учасникам повстанського руху довелося змінювати прізвища  та емігрувати до інших країн. Після згаданих подій, навесні 1922 року, Митрофан Очеретько перейшов польсько-румунський кордон, у Бухаресті вдалося отримати дозвіл переїхати до Болгарії. Почалося духовне та матеріальне поневіряння. Родина Митрофана залишалася в Україні без засобів до існування, сам він теж був у матеріальній скруті. З Болгарії Очеретько переїхав до румунського Кишинева де й пробув до осені 1923 року. Мріяв повернутися в Україну.

У перші роки панування головним завданням більшовицьких каральних установ було знищення будь якого спротиву народу «новому порядку». Також необхідно було знешкодити українську та російську політичну еліту в еміграції. Для цього запланували спеціальні операції. Найбільшими ворогами радянської влади з української еміграції залишалися Симон Петлюра та Юрко Тютюнник…

Улітку 1922-го співробітниками Державного політичного управління було створено фіктивний орган «Вищу військову раду» (ВВР) (операція «Синдикат-4»), вигадану повстанську організацію, з метою вербування людей з оточення Тютюнника, дезінформації та захоплення повстанського генерала. Провокаторам пощастило – він зголосився таємно перейти кордон та дістатися в Україну. 16 червня 1923 року після переправи через Дністер генерал-хорунжого було заарештовано. Спочатку Тютюнник відмовився співпрацювати з радянськими каральними органами, але його «переконали» - влаштували ув’язненому зустріч з дружиною та донькою і пообіцяли їх знищити у разі відмови. Вірогідно, що саме вже тоді чекісти «вдосконалювали» методи впливу на обвинувачених. Один із трагічних прикладів такого «побачення з рідними» оприлюднив російський історик Рой Медведєв: «Страшні тортури Косіор (відомий більшовик!) витримав, ворогом народу себе не визнав, і тоді мучителі привели його 16-річну дочку і сказали: «Або ти зараз даєш покази, або ми зґвалтуємо її у тебе на очах», і коли навіть ця погроза не подіяла, її виконали. Тут вже й непохитний більшовик був «зламаний»: він все підписав, а дочка Косіора кинулася під поїзд»… Отож Юрко Тютюнник зголосився оприлюднити звернення «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції» та написати листа з покаяннями до радянського керівництва. Колишній генерал-хорунжий закликав побратимів повертатися в Україну. Тим, хто повернеться гарантували амністію.

Повіривши запевненням Тютюнника у лояльності радянської влади Митрофан Очеретько вирішив у тому ж таки 1923 році повернутися в Україну.

Над  прірвою

Велику ціну, а саме своє життя, заплатив пізніше Митрофан Очеретько за довгоочікуване  та омріяне повернення  на Батьківщину.

Чекісти із задоволенням констатували в оперативних звітах факт вдалого використання полоненого Тютюнника: «Листи Тютюнника за кордон внесли дезорганізацію в лави контрреволюції за кордоном… Під впливом цих листів припинили свою боротьбу проти радянської влади і повернулися з еміграції деякі відомі українські буржуазні націоналісти Бондаренко, Очеретько, Добротворський та інші…»

Після повернення Митрофан оселився у Києві. Мешкав разом з родиною на вулиці Тургенєвській. Працював за фахом – викладачем фізичної культури. За одним із джерел - обіймав посаду завідувача курсів фізосвіти при будинкові Червоної армії Київського гарнізону, за іншим – викладав фізичну підготовку у Київському політехнічному інституті.

Всі роки перебування на рідній землі Очеретько був під наглядом ДПУ. У 1926 році його примусили до співробітництва з Київським окремим відділом Державного політичного управління, яке пізніше перетвориться на НКВС. Звісно, що  співробітництво було «добровільним». Чекісти вимагали надавати інформацію про колишніх бойових побратимів, які залишилися в еміграції, примушували писати їм листи, повідомляти про їх настрої та діяльність. Як колишній фахівець секції контррозвідки Митрофан плутав сліди більшовицьким посіпакам, вводив їх в оману. Нічого корисного ДПУ від нього не довідалося. Кілька раз Очеретько зустрічався з Тютюнником, який ще вільно жив в Україні, хоча теж під наглядом.

Дуже швидко скінчилося відносно тихе життя. У радянській Україні почав розкручуватися маховик червоного терору. Ніхто ще не здогадувався про кривавий  1937-й, але, що наприкінці 1920-х років, що пізніше, була одна спільна риса - вбивали безневинних людей. Амністія для колишніх учасників національної революції вже не рятувала. Для більшовицьких  каральних органів існувало єдине завдання – під будь яким приводом знищити колишніх учасників української революції.

Митрофана Очеретька заарештували у листопаді 1929 року. Формулювання в обвинуваченні було шаблонним для багатьох українських патріотів: «…Після повернення з еміграції, і до останнього часу обертався в антирадянських українських колах, проявляє тенденцію до активної діяльності..». Жодного доказу «активної діяльності» в матеріалах справи немає, відсутні також будь які наклепи чи анонімні повідомлення. Справа, як кажуть юристи, «пуста». Митрофан у своїх письмових свідченнях лише пояснював, що після повернення з еміграції ніякої шкоди нікому не заподіяв, а тому хоче і надалі жити в Україні та працювати…

Постановою Судової трійки при Колегії ДПУ УСРР від 03.03.1930 року Митрофана Очеретька засудили до розстрілу. На відміну від Юрка Тютюнника, якого теж засудили до смерті, але довго не виконували вирок, Митрофана Очеретька та його колишнього бойового побратима Івана Кузьменка-Титаренка розстріляли через кілька днів – 9-го березня. Місце поховання невідоме. Так перестало битися серце справжнього козака Митрофана Очеретька.

Доля родини. Нащадки Очеретька відомі у світі

Зазвичай доля рідних у жертв тоталітарного більшовицького режиму така ж трагічна як і самих репресованих. У цій історії було дещо інше продовження, можна сказати – більш позитивне.

У самій Матяшівці нічого не вдалося дізнатися про Очеретьків: минуло багато часу. З інших джерел відомо, що дружина Митрофана  звалася Марина. У подружжя було двоє доньок: старша Галина, молодша Олександра. Документи свідчать, що в момент арешту Очеретька у його помешканні вилучили навіть кілька зошитів щоденника  доньки Галі. Дружині розстріляного Митрофана чекісти порадили зникнути подалі з Києва і змінити прізвище. Так і довелося зробити. Опинилися Очеретьки аж у місті Луганському (Луганську), яке пізніше перейменували на Ворошиловоград.

Старша донька Митрофана Олександра (в заміжжі Скорченко) мешкала у Луганську. У 1989 році почала розшукувати батька. З КДБ (Комітет державної безпеки) повідомили, що він був незаконно репресований і у травні 1989 року реабілітований згідно указу Президії Верховної Ради СРСР. Як бачимо, знадобилося майже 60 років для відновлення справедливості.

Старша донька Очеретька Галина напередодні Другої світової війни вийшла заміж за Петра Левицького, інженера, фахівця у галузі авіабудування та тракторобудування. Петро Левицький був сином Олексія Левицького (в документах початку 20-го століття прізвище писалося як – Олекса Левитський). Олекса Левитський був діяльним учасником Української  революції, у 1917 році обіймав посаду ректора Полтавського учительського інституту. Сьогодні Полтавський педагогічний університет має завдячувати йому за те, що Левитський зумів зберегти у лихолітті громадянської війни цей навчальний заклад.

Радянсько-німецька війна назавжди розлучила доньок Митрофана Очеретька. Галину Левицьку нацисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. У полоні опинився і її чоловік Петро. Доля повернула їм зустріч у одному з німецьких таборів. Після закінчення війни подружжя опинилося у Британії. Ще раніше, у німецькому місті Кілі, в таборі для переміщених осіб, у них народилася донька Марина.

Марина Левицька мешкає у Шеффілді, має доньку. Викладала теорію та практику зв’язків з громадськістю  в університеті Холлем. Левицька є автором цікавої книги «Коротка історія тракторів по-українські» (Marina LEWYCKA, «A Short History of Tractors in Ukrainian», 2005). У творі змішалися і гумор і трагізм людських доль… За «Коротку історію тракторів по-українські» Марина Левицька була удостоєна в 2005 році премії Вудхауза. Книга була номінована навіть на «Букер-2005». Отож про непрості долі українців, хоч і в жартівливому викладі, дізнався весь світ.

З пані Мариною вдалося поспілкуватися, хоч і віртуально - через електронне листування. Вона вибачилася за те, що не володіє рідною мовою свого діда Митрофана, а лише англійською: «Мої батьки давно померли, мені ні з ким поговорити  іншою мовою...». Пані Левицька дуже цікавиться історією свого роду, а тому пишається  дідом Митрофаном. Вона вдячна, що українці пам’ятають про нього.

Ось така історія. Непроста, трагічна і повчальна. Людська доля як полотно художника – події накладають свої особливі штрихи. Попри все це нам варто пам’ятати про славного земляка Митрофана Очеретька – справжнього українського козака і патріота рідної землі.

Сергій Омельченко, викладач історії, голова циклової комісії

загальноосвітніх та соціально-гуманітарних дисциплін

Меню

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Авторизация