ТАЄМНИЦЯ...
Творча робота викладачів коледжу
016-02-12
На Дубовому острові неподалік від мосту Руда кабаниха опоросилась. Вночі. Яма, яку вона приготувала заздалегідь, була встелена мохом, сухою травою, внизу комишем та гілками верболозу. Лігво зручне і тепле, адже їх вона робила кожного року. В гарні роки у таких ямах в неї сопіли по 10-12 маленьких смугастих діточок, але цього року їх тільки 6. Та й два останніх, якісь кволі.
Хоча всі вони маленькі і ще дуже беззахисні. Вдень вона тільки раз відлучилась до великого дуба, який ріс неподалік. Там було чимало жолудів. Яму облаштувала саме тут біля невеличкого болітця – поблизу їжі. Незадовго до цього вона відокремилась від невеликого стада, яке складалось із п’яти кабаних, та двох зовсім молодих кабанів. Маленьких, цьогорічних кабанчиків, у стаді ще не було.
Взимку на острів люди не потикались. Зараз надворі березень, місяць весняний, але тепла ще немає. Вдень сонечко своїм промінням злизувало сніг із кучугур, які ще не розтали, вода стікала в болітце, воно не розмерзлося і зверху утворився тонкий шар води – вночі приморозок, тому на воді зверху утворилася крига.
Руда вилизала дитинчат. Вони не відривались від сосків, плямкали рожевими нюшками. Росли. Сходило сонце, кабаниха раділа, що день буде погожий, радісно щебетали птахи.
Острів Дубовий знаходиться посеред ріки Удай. Річка чиста, глибоковода, швидкоплинна. Назву острів, як зрозуміло, отримав тому, що славився дубами. Розміром він був не більше 10 га. Дерева-велетні росли тут здавна, прикрашали місцевість, були годувальниками кабанів, які частенько припливали на острів, а потім, коли на іншому березі поселились люди, кабани перекочували сюди на постійне проживання, а на людські городи перепливали ріку – хотілось поласувати і картоплею, і кукурудзою, і цукровим буряком…
Згодом людей почала приваблювати деревина дубів – побудували міст до острова і велетні, які простояли не одне століття, перетворились на будівельні матеріали та речі, потрібні людям (сходи, паркет, меблі), обрізки ішли на дрова. Всього кілька могутніх дерев вціліли, їх залишили для розведення. А з жолудів, що проростали, почали вбиватись в силу молоді дубки, на місці зрізаних дерев – в природі не існує порожнечі.
Одного літнього дня багато років тому на острів приїхала чимала компанія молодих людей. На місцях-галявинах, звільнених зрізаними деревами, утворились в низинах болітця – в них виросла осока, очерет, або галявина на узвишші, на яких росли невеликі дерева і густа трава. Восени вона висихала і тому сухостою серед зелені було чимало. В болотних заростях гніздилося чимало птахів – вони і їх яйця часто бували здобиччю кабанів.
Люди, які приїхали відпочивати, розпалили багаття, гриміли музикою, кричали, плавали біля берега. Стадо кабанів, тоді чималеньке, стривожилося. Тварини бачать дуже погано – вони і не дивились на людей, але гострий слух тварин різали несподівані звуки, а нюх вловлював запах небезпеки. Недаремно. Коли люди ввечері забрались геть додому, полум’я виявилось не повністю загашеним. Вогонь ожив і став швидко поширюватися. Він лютував і пожирав все на своєму шляху, і від цього ставав потужнішим. Згоріли молоді дерева і рослини, пташенята в гніздах, зайці, їжаки, чимало комах… Стадо кабанів кинулось у воду, так як гадюки і вужі і ті тварини, які вміють плавати. Вогонь не наздогнав їх…
Після пожежі на острів було сумно дивитись. Залишились живими кілька могутніх дерев дуба, тому що кора внизу товста і полум’я не добралося до живих тканин дерева. Тільки дуже обгоріли. Вижило коріння рослин, що причаїлись в землі або в болоті. Не один рік острів оговтувався від біди.
Кабаниха Руда тоді була малим поросятком, але те, що люди несуть небезпеку, запам’ятала. Чого цей спомин сплив у пам’яті? Вона відігнала його. Спокійно порохкувала, ніби співала колискову своїм смугастим дітлахам. Сонце піднімалось і пригрівало.
Раптом слух тварини вловив якісь сторонні звуки. Це не були голоси птахів, рослин, води. Люди… Вони вже переходили через міст. Як вона пожалкувала, що свою яму влаштувала саме тут. Голоси наближалися. Руда ще сподівалась, що вони підуть геть, але ні… Дива не сталося.
Люди, які наближалися не були її ворогами, але Руда не знала світу людей. У першій групі була інженер лісових культур – людина, яка відповідає за відновлення лісу. Наталії Григорівні подобалось організовувати посадки дерев та доглядати за ними. Працювала не один рік і вже бачила плоди своєї праці: на десятках гектарів колись порожніх земель, або після головних рубок лісу, або на не угіддях, або на непридатних місцях – піднімались дерева. Їх треба було виплекати із насінини. Навіть, ні. Спочатку заготувати насіння, посіяти у розсадниках – не один рік доглядати, щоб підросли молоді рослини для посадки. Посадити та доглядати. Пройде не один десяток років, поки утвориться ліс… Добре, що в Лубнах знаходився лісний технікум (сьогодні – лісотехнічний коледж), адже справа ця вимагає багатьох робочих рук. Навчальний заклад готував кадри для роботи в лісі. Майстрів лісу. Ця професія вимагає багатьох знань та вмінь. Саме цього навчали тут. Вчили збирати насіння та сіяти його, вирощувати саджанці, потім їх перевозити і садити у тих місцях, де згодом будуть шуміти ліси і діброви, доглядати за ними та захищати від шкідників. Ці вміння виробляються під час практик.
Студенти любили практики. По-перше, це також час навчання, але тут ти на свіжому повітрі, робиш справу, як справжній лісівник, садиш дерева, які милуватимуть око людей – стануть прикрасою місцевості. Плодами твоєї праці будуть користуватись люди через дуже багато років, а, можливо, якесь із дерев, які садять сьогодні – переживе століття. Недарма кажуть, що людина, яка посадила дерево, або написала книгу, не вмирає до кінця ніколи, а це вже – крок до безсмертя, про яке завжди мріяло людство.
Коли їхали на посадки, часом із собою брали продукти і готували обід на місці – як козаки у походах, або привозили готову їжу. Життя цікаве тоді, коли в ньому щось відбувається, а тут стільки подій.
Дубовий острів-згарище Наталка, будемо називати так інженера, запланувала засадити сосною. Вона була молодою, гарною жінкою з яскравими блакитними очима та доброю душею, в якій вистачало любові та розуміння і для рослин, і для людей, і для тварин. Старі і молоді дубки ростимуть, їх зачіпати не будуть, а сосну підсадять. Вона любить рости на піску.
Три групи студентів, а це майже 100 чоловік, приїхали на посадку, щоб роботу закінчити за один день. Адже весняний час для лісника – на вагу золота, треба поспішати, бо волога із землі швидко випаровується, а без неї деревам не вижити. Ще й механічна саджалка буде працювати. Де ділянки рівні та великі – працюватиме агрегат, а де механізм не зможе – садитимуть студенти. Мечі Колесова в руках молодих хлопців виглядали, як справжня зброя. Хоча насправді – це пристосування для садіння дерев.
Студенти переходили через міст, весело розмовляючи, хтось сміявся. Молодь рідко буває сумною. Наталка з першою групою наближалась до ями, в якій лежала Руда зі своїми кабанчиками. Малі притиснулись до мами, сподівались перечекати небезпеку. Руда прислухалась і зрозуміла – далі чекати вже було не можна, люди наближались…
Якби малечі було кілька тижнів, і вони хоч раз торували стежку з нею, вона б відпустила їх вперед, а сама йшла слідом, захищаючи відхід, але вони ще ніколи не залишали лігва і тому вихід був тільки один. Через болото першій потрібно було йти їй: малі дороги не знали.
Вона підвелась, рохнула, сповіщаючи про небезпеку малих та попереджаючи людей і пішла через болото. Люди зупинилися від несподіванки.
Нагадаю, що болітце було покрите водою, вночі зверху воно покрилось тонким шаром льоду і коли Руда рушила по ньому, він почав проломлюватись. Тонка крига – всього кілька міліметрів, відламувалась, краї перетворювались на гострі леза. Для ніг кабанихи вони не становили небезпеки. А маленькі поросята з їх маленькими тоненькими ніжками, які вкриті ще ніжною шкірою, яка не встигла загрубіти, як у мами, відчули цю гостроту на собі. Четверо сильніших були трохи вищі, вони йшли слідом за Рудою, високо піднімали ніжки і встигали йти у слід. А двоє менших відстали, почали метушитись, порізали кригою до крові ніжки і тільця, вибрьохались у холодній брудній воді, геть вибились із сил і не знали, що робити.
Руда з четвіркою дітлахів вже шаруділа десь у глибині болота, а двоє маленьких, мовчки, щоб не краяти серце своєї матусі, притулились одне до одного і тремтіли від холоду і жаху. Вони були вимазані власною кров’ю і багном, і з відчаєм дивились на людей.
Хтось із студентів у довгих гумових чоботах зайшов у болото і наблизився до них. В малечі вже навіть не було сили втікати…
Хлопець підчепив їх, вміло і з любов’ю, під животики – мабуть у нього вдома також водились свині – близькі родичі диких кабанів, і виніс їх на берег. Малих загорнули в старий ватяник, який хтось зняв із себе, смугаста жива знахідка тільки блискала на людей чорними хитрими оченятами. Їх поклали в ящик, з якого добули їжу, та на деякий час залишили у спокої. Згодом, коли Наталка обдивилася їх, то побачила, що одне, трохи сильніше, було менше скалічене. Воно вже зовсім оговталось і зіп’ялось на ніжки. Його вона віднесла за кілька сот метрів на ту стежку, яку проторувала Руда з рештою поросят і обсушений та зігрітий малюк рвонув, відчувши запах мами та братів і сестричок.
Наталка повернулась до скаліченого кабанчика. Він лежав. Був дуже маленький, весь в ранах. Від страху і болю трусився. Мовчки без єдиного звуку (так і дорослі кабани, навіть при болючих пораненнях мовчать).
Його так і назвали – Мовчун.
Лісник, що відповідав за цю ділянку лісу був тут – на острові, садив ліс з усіма. Саме його, Василя, попросила Наталка забрати додому скаліченого малюка-кабана. Василь, як і більшість людей, які працюють в лісі, мав добре серце – без цієї якості плекати і охороняти ліс неможливо. Але він не знав, як до цього віднесеться його дружина. Вона і так прямим текстом говорила, що домашньої роботи в неї забагато: і діти, і город, і хата, і тварини. Крім того - чоловік різні завдання підкидає. А тут ще цей клопіт. Василь виглядав розгубленим. Але не хотілось говорити про сімейні проблеми. Тому лісник погодився.
Коли Василь з Мовчуном на руках зайшов у двір, Катерина зустріла їх непривітно. Почала бурчати. Але цікавість взяла своє – вона розгорнула ватяник і побачила смугасте беззахисне немовля і зрозуміла, що не відмовить, адже в самої трійко дітей. А вид безпомічного малюка, ще й покаліченого, зворушив би будь-яке материнське серце.
На другий день Василь змайстрував у дворі Мовчуну вольєр-загорожу. Насипали туди багато соломи і сіна. Малюк зробив собі, як справжній господар, кубло, в якому ховався, як у норі. На апетит не скаржився. Рани загоювались швидко. Дивитись на тварину приходили і сусіди, і дітлахи зі всього села. Приносили гостинці – щось смачненьке. Мовчун звик до людей. До кота, що також часом вистрибував на загорожу – подивитись на дивного звіра. Звик до лаю собаки та кукурікання півня, мукання корови та рохкання родичів – свійських свиней.
Часом, вночі йому здавалося, що чує кроки своєї мами-кабанихи, а може це тільки видавалось. Тому що йому було дуже самотньо без неї. Пройшов місяць. Смуги на щетині щезли і Мовчун перетворився у вгодованого підсвинка.
Василь боявся, що Руда прийде у двір і рознесе клітку Мовчуна та ще й шкоди наробить – її сліди він не раз бачив за двором. Тому в один із травневих днів надвечір поніс Мовчуна на те місце, де його знайшли, і відпустив на волю.
З острова Василь пішов не оглядаючись, а Мовчун закувікав від радості і побіг стрімголов на запах своєї кабанячої родини.
Мовчун познайомився зі світом людей: запам’ятав ті добрі руки, які витягли його, напівживого, з холодного болота, годували, а потім випустили на острів. Хоча потім взнав інших людей – жорстоких. Вони вбили не одного кабана з їхнього стада. Чому люди такі різні? Але відповідь на це запитання не можуть дати ні одне покоління мудрих людей. Де там докумекатись одній голові дикого кабана… Деякі картинки і події він інколи згадував, коли лежав у «котлі» серед інших кабанів, а над ними було чисте зоряне небо.
Кожного сезону Мовчун охороняв город свого рятівника від набігів стада кабанів. Яким чином? Це його таємниця.
Ольга Миколаївна Вишневська
методист коледжу
Матеріал надруковано в газеті «Лубенщина» №№13-15 2015 року