Ти знаєш, що ти ЛЮДИНА ? 8 січня, рівно 88 років, тому народився наш земляк - Василь СИМОНЕНКО.

Друзі кликали його Симон, мати - Васильок, а для діда він був безсмертячком кирпатим.
Кажуть, Василь удався середнього зросту, худорлявий, із зачесаною назад чуприною та характерним м'яким лубенським «ель». Був іронічним до задерикуватості, носив геть вицвілий плащик, мов завішений коромислами диму. Ба! Він і сам був у диму, бо страшне смалив цигарки - аж до фільтру. А ще страшенно подобався дівчатам. А ще страшенно не любив фальші та пігмеїв. Найдужче любив свою матір, землю та річку Удай, біля яких виріс. "Я - українець. Оце і вся моя біографія". Шо не ясно?
Василь народився у славному козацькому селі Біївці Лубенського району далекого 1935-го. Між голодом та війною, між смертю та вічністю, ніби нині писані його слова:
❇️
Ти знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це чи ні?..
❇️
Хай мовчать америки й росії,
коли я з тобою говорю...
❇️
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину...
А яка у Василя була бАтьківщина? А давайте про це поговоримо.
На світлині - маловідоме фото усміхненого Василя під хатою у смушевій шапці та вишитій сорочці. Рік 1953.
"У мене була лиш МАТИ ..."
Почнемо ми нашу історію з діда-прадіда, аби втямкувати в кого той Василь таким відчайдухом удався та на яких історіях виріс.
Очільником роду був волосний писар Панас Щербань, тож по-вуличному всіх його нащадків кликали Панащуки. Прапрадід Василя був козаком із Новаків, теж працював писарем у Тарандинцях, а тоді пристав у Бієвці в прийми до єдиної спадкоємиці-козачки. Прадід був кремезний, мав запальну вдачу. Рано помер, бо ж підірвався, коли тягав колоди на хату. То про нього Василь написав: "Мав сильну і горду вдачу наш батько - Щербань Трохим. Умів так давати здачі, що всі рахувались із ним". За родинними переказами у прабаби Василя, народної цілительки та повитухи Варвари, зберігалася царська грамота. Нею за бойові заслуги козакам нібито дарувалося дворянство. "Пропала десь гербова грамота на право дворянства. Шукали-шукали, та так і не знайшли. Я думаю, що за браком паперу та царська милість пішла на цигарки-самокрутки діду Трохиму..." - згадувала з часом Василева мати. Втім, більш імовірно, що ту грамоту спалили від гріха подалі, коли в село нагодилася нова "власть трудящихся".
Ота Варвара найкраще на кутку вміла вив'язувати хустки, а ще мала шестеро дітей, серед яких наймолодшим був Федір.
Саме Федір Щербань і винянчив свого єдиного онука. Він майстерно розказував різні оповідки про славну минувшину козацьку, бо ж увесь їх рід був із козаків. Мати Симоненка згадувала, як батько запросто міг подискутувати про судьбу Пруссії чи вициганити в онука підручник з географії, бо - інтересно. Молодші з того діла жартували, мовляв, оп'ять Трохимович екзамена здає. При цьому дід Федір вивчився грамоти самотужки, товаришуючи із сусіднім паничем, якого навідував домашній учитель. Старий Щербань не любив дурної балаканини, а дорожив словом, ніби добрим людським ділом. Бувало, сидить у хаті, нудиться, а дочка й посилає старого на колодки аби розвіявся. "Ну й чого я там не чув? Оп'ять як Пріську сватали?" - псіхоне той.
Дід Симоненка працював землеміром, рахівником та секретарем сільради. Кажуть, залюбки шив зі своїм братом Петром рушники і сорочки та ще й не одним шитвом. Мовляв, сестри повмирали, а ділу лежати не годиться. Десь 1925-го року Федір Щербань побудував нову хату. У ній народився та виріс наш Василь.
До цього, року 1900-го, у Федора Трохимовича народилася донька Ганна. Вона єдина вижила з чотирьох дітей та рано осиротіла. Дівка виросла вродлива - синьоока блондинка та ще й тямуща, з гарним голосом та акторським талантом. Замолоду Ганна часто виступала на сільській сцені, неперевершено грала Наталку Полтавку. А на старість любила записувати приказки. Завела на них навіть спеціальний зошит "Перлини поміж людей", в якому мудро зазначила: "Люди народжуються і вмирають, а прислів'я летять через цілі століття. Ніхто не знає, хто перший випустив цю пташку, що має такі міцні крила". А ще Ганна дуже хотіла вивчитись. Після церковно-парафіяльної та школи колгоспної молоді вступила до Лубенського педінституту, втім закінчити його, на жаль, не судилося. Ображений кавалер, якому дівчина дала відкоша, доніс, що та має сумнівне походження, а батько її взагалі за Петлюру воював. Тож Ганну з інституту виключили. Після цього дівчина закінчила курси крою і шиття та пішла працювати в колгосп.
За тим де не взявся другий кавалер - "зальотний" Андрій Симоненко. Артист, гармоніст та художник од слова "худо". Цей парубок таки вивчився на вчителя, а ще вивчився дурити дівчат. Кажуть, задурив голови аж двом, а коли обоє стали при надії, видурив гроші та з села втік. Цю історію мені розказала у самих Бієвцях геть древня та ветха бабуся, яку ми підвозили до двору: "Каже одній - дай грошей на аліменти, я од іншої одкуплюся, а тій те саме наново бреше. Отак і втік, аж кофта здулася. Бо боявся, що посадять..."
За тим у Біївці нагодилася війна. З дитинства Василь мріяв стати не журналістом, а льотчиком і навіть свій перший дитячий вірш написав про літака.
Виріс наш земляк без батька, у страшній повоєнній нужді. Ніби той ще до війни навідувався та обіцяв справитись, але Ганна тих походеньок не витерпіла та вигнала ловеласа геть із двору.
Федір Щербань продав корову та купив своїй дочці старенького "Зінгера", на якому та обшивала півсела. Зі слів самої Ганни, шила вона все, "крім пальта". А якщо в кого з односельців було мало матерії на обнову, то тому радили: "Понеси до Гальки, вона зуміє..."
Бувало, винесе мати малого сина на поле, посадить на межі. А він сидить там сумирно у бур'яні та грудками грається. Дасть хто пиріжка чи чвертку молока - сам не з'їсть - зі старшими ділиться.
Коли Василь пішов до школи, мати намотала йому на ноги ганчір' я, аби трималися завеликі черевики. Поки через осіннє бездоріжжя переносила, один спав і його потім довго зі сльозами шукали. Вчився Симоненко спочатку у Бієвцях, потім в Єнківцях, а вже старші класи закінчував у Тарандинцях. Дев'ять кілометрів туди та стільки ж назад пішки. Бувало, зимою шлях так замете, що дорогу соняшничинами намічали, аби не збитися. Бувало, ніхто з села в школу вчасно не дійде, окрім Василя. "У благенькому пальтечку, з якого стирчать задубілі руки, бо давно з рукавів виріс. Зо снігу зліплений. То я його весь перший урок біля груби грію", - згадувала вчителька. Взагалі, педагоги згадують, що Василь у школі виділявся двома речами - розумом та бідним одягом.
Скромний сільський хлопець закінчив столичний університет імені Тараса Шевченка. Успішно почав працювати журналістом у Черкасах, аж раптом до вже дорослого сина нагодився батько... Прийшов у капітанських погонах. Мовляв, воював. Мовляв, навіть сидів за те, що десь в компанії під гармошку не ту частушку ляпнув. Василь мовчки пустив гостя переночувати, а зранку од душі відправив геть на всі чотири сторони.
"У тридцять СМЕРТІ в очі подивлюсь" 
За тим Василь-журналіст почав мріяти про аспірантуру, а паралельно із друзями вирішив перевірити чутки про масові розстріли НКВД. Їх було троє - Василь Симоненко, Алла Горська та Лесь Танюк. І вони таки відшукати місця тих поховань під Києвом. До цього були десятки сіл, сотні людей, а за тим - братські могили на Лук’янівці та Васильківському кладовищі. Точкою неповернення стали для Василя страшні рови у Биківнянському лісі, де під ногами вгиналася земля, а поруч піонери грали простреленим черепом у футбол...
Друзі написали до Київської міськради Меморандум, де вимагали оприлюднити факти злочинів та поставити пам'ятники жертвам режиму. Хтозна чи розумів тоді Василь, що підписує собі смертний вирок?
Влітку 1962-го Симоненка затримала міліція. Приводом став конфлікт із буфетницею на вокзалі, яка відмовилася продати за дві хвилини по обіді цигарки. За тим інша працівниця розгамселила тацю з чашками, тож міліціонери попросили у громадянина "документіки". Уздрівши службове посвідчення, журналіста хутко скрутили і потягли геть. Симоненка майже дві доби протримали у лінійному відділку міліції міста Сміла за 30 км від Черкас.
Знадобилося втручання з обкому, аби найти пропажу. У Смілу поїхали троє мушкетерів - поет Негода на власному авто та колеги-журналісти Жук і Онойко. Останній згадував повернення у Черкаси так: «Василь сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:
– Ось подивіться…
Ми жахнулися: всі руки були в синцях.
– А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку".
Василь обізвав "блюстителів порядку" поліцаями, а ті пообіцяли йому повзати на колінах та просити пощади." Один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу, на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині…»
Те побиття стало фатальним. Після нього Василя постійно мучив нестерпний біль у спині, а вже наступного року витязь української поезії помер від раку нирок, які йому нещадно відбили. Після операції поета вклала на ліжко анемія. Тож через місяць, коли мати якраз пішла додому, його не стало. Перед смертю він дуже хотів напитися води з Удаю і щоб мати не лишилася без пенсії.
"НАРОД мій завжди буде!"
Я часто собі бурчу під носа оте знамените Василеве "Ти знаєш, що ти людина?". Та знаю, знаю, дякую, що нагадуєш, коли забуваю. "Народ мій є!" - видихнула вся наша країна під першими бомбами. "І завжди буде!" - одказала нам усім земля через рік війни.
Історія творчого спадку Василя, то історія всього українського народу. Тобто, не завдяки, а всупереч. Не за підтримки, а після десятиліть замовчувань.
Вже побитий і забанений він написав:
🔱
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде.
Ну, тепер то ви розумієте, що козацьку кров Василь добавив не для красного слівця, а слово байстрюк для дитини, що росла без батька, є найстрашнішою лайкою на землі.
У щоденнику Симоненко за кілька місяців до смерті записав: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими... Кожен лакей робить, що йому заманеться… були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни".
Тексти Симоненка на цигаруковому папері тайкома вивезли за кордон. Його почали друкувати і декламувати на весь світ, але не вдома. Його пісня "Лебеді материнства" лунала на радіо без імені автора. А самій матері, яку Василь забрав до себе в Черкаси, дзвонили аноніми і єхидно цікавилися: чи не отримала вона гонорар в доларах за поезії мертвого сина?
А тоді в рідних Бієвцях колгосп вирішив присудити премію імені Симоненка. Не за честь, а за совість. Не на державному рівні, а всупереч волі отієї совкової держави. Бо ж його баба Онися, Жорна, Піч та Дід умер - були справжніми, рідними, живими. Першу премію вручили доярці та трактористу. А тоді закрутился! Що тіки не творилось! Як пекли спини і голови в голови колгоспу та фронтовика - директора школи! А найбільше, мов коту на перелазі, дісталося нашому лубенському журналісту, що додумався послати геть невинну замітку про ту премію в "Літературну Україну". Історію взяв на кпини "Голос Америки". Мовляв, у всьому союзі ім'я Василя заборонено, і лише в його рідному селі премію дають... Одним словом, усім весело було. Думаю, Василь з високості теж тому добряче посміявся...
Додам, що за життя нашого поета світ побачила аж одна тонесенька збірка його поезій "Тиша й грім", а як гримить нам і нині:
🔱
Україно! Ти – моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ганна КРЕВСЬКА, журналіст газети «Вісник»

Наші контакти

  • (05361)7-73-08
  • (05361)6-22-62
  •   +38 050 788 87 70
  • 37503 м. Лубни Полтавської області, вул. Тернівська, 21
  • listcolledg@ukr.net
  • listcolledg@gmail.com

Спостерігайте за нашою активністю у соціальних мережах та будьте в курсі всіх подій у нашому навчальному закладі!

Статистика сайту

Кількість переглядів сайту сьогодні: 292
Відвідувачів сьогодні: 79
Відвідувачів за весь час (з 15.11.2021 року): 110587