ТВОРЧИЙ ДОРОБОК ВИКЛАДАЧІВ КОЛЕДЖУ. ІСТОРИЧНИЙ НАРИС: ОЛЕНА ГЛИНСЬКА
Олена Глинська була красуня і розумниця: знала німецьку і польську мови, розмовляла та писала латиною.
До того ж мала знатне походження: по батьковій лінії Глинські вважали себе нащадками ординського правителя Мамая, син якого одержав від великого литовського князя у володіння Глинськ, Полтаву та все Посулля, по материнській – вели родовід від сербського православного роду Петровичів, що переселився в Трансільванію і відігравав перші ролі при дворі угорських королів.
Восени 1508 року велика родина братів Михайла, Василя, Івана та Андрія Глинських переїхали до Московії. Цей рік вказують, як рік народження Олени Василівни Глинської.
На той час московським правителем був князь Василь ІІІ, одружений з красунею Соломонією Сабуровою, яку обрав на оглядинах з поміж 500 дівчат. Але дітей у подружжя не було. Коли Василю минуло 40, відсутність нащадків почала його турбувати. До нас дійшли ці роздуми: «Кому після мене правити у Руській землі, у містах моїх і краях? Братам віддати? Але вони й уділів своїх не вміють упорядити?». Ми знаємо, що Василь заборонив братам одружуватись до того часу поки в нього не буде спадкоємця. А його не було…
Керуючись державними міркуваннями бояри дозволили князю розлучення з неплідною Соломонією.
25 листопада 1525 року, Сабурова стала інокинею Софією. У Никонівському літописі говориться, що велика княгиня була пострижена в монахині «по совету ея», тобто за власним бажанням.
При виборі нової дружини для князя велику роль відіграли клани Захар’їних і Шуйських. Вони стояли найближче до престолу і були зацікавлені в збереженні свого впливу при дворі.
Олена, з цього погляду, була ідеальною нареченою: належала до знатного роду, але сирота (батько, Василь Глинський - в могилі, дядько, Михайло Глинський - в тюрмі, брати ще діти).
Князь вперше побачив її в Успенському соборі під час одного з церковних свят і вже не міг забути. Він закохався.
Вихована в європейському дусі вона дуже відрізнялась від тодішніх російських жінок. Сучасники свідчать, що Олена була напрочуд гарна, струнка, жвава, граційна, з тонкими та правильними рисами видовженого обличчя…
21 січня 1526 року князь Василь вже одружився з Оленою Василівною Глинською.
Блискавичність підготовки до весілля свідчила про те, що юна Олена вже давно була таємним коханням старіючого князя. Він, мабуть, лише шукав причини, щоб розлучитись з першою дружиною.
Згідно з церковним статутом великий князь не мав права брати шлюб вдруге. Ієрусалимський патріарх Марк застерігав його у листі: «Женишься вторично – будешь иметь злое чадо, царство твое наполнится ужасом и печали, кровь польется рекой, падут головы вельмож, города запылают.»
Але, на жаль …
Всі одностайно підтвердили, що «бусурманка» «ликом и телом вельми приязна».
Поряд з нею 47 річний князь почувався молодим. Намагався відповідно виглядати. Заради молодої дружини Василь першим з московських князів порушив старі звичаї: поголив бороду, переодягся з напівтатарського довгополого ферязя в короткий польський кунтуш, перевзувся в модні червоні сап’янці із загнутими носками.
Біля великого князя з’явилися родичі і друзі юної дружини : молоді, гарні, веселі, балакучі. Княгиню супроводжувала юрба красунь-бояринь, серед яких вона знайшла вірну подругу - Агафену Федорівну Челядіну, сестру князя Івана Федоровича Телепньова-Овчини-Оболенського. В нього вже тоді була дружина та діти.
Олена настояла, щоб її дядька Михайла Глинського звільнили з в’язниці.
Чоловік дуже турботливо ставився до дружини. Про це говорить лист Василя до Олени: «Від великого князя Василія Івановича всія Русі жоні моїй Олені. Я тут, дає бог, милістю божою і пречистої його матері і чудотворця Миколи живий до божої волі, здоровий зовсім, не болить у мене, дає бог, ніщо. А ти б до мене й надалі про своє здоров’я відписувала і про своє здоров’я без звістки мене не тримала, і про свою хворобу відписувала, як там тебе бог милує, щоб мені про те було відомо… А я, як дасть бог, сам, коли мені бог поможе, доконечне на Водохреща буду на Москву.»
Йшли дні. Дітей у шлюбі не було 4 роки. Всі молились, щоб бог дарував їм нащадків. І ось сталось те, чого Василь чекав чверть століття. 25 серпня 1530 року народився Іван. В літописі записано: «В лето 738 августа 25 на память святых апостол Варфоломея и Тита в 7 часов нощи родися великому князю Василию сын от его великие княгини Елены и наречен бысть Иван»
З нагоди народження сина щасливий батько простив всіх дворян які були у вигнанні і перевів Соломонію з далекого Каргополя в Покровський монастир в Суздалі. А братам своїм, дмитровському князю Юрію старицькому князю Андрію дозволив одружитись.
Син був хрещений в Троїце-Сергійовому монастирі біля мощей преподобного Сергія. Хлопець був названий іменем Іоанн, «еже есть Усекновения Честныя Главы», як сказано у літопису (тобто на честь Іоанна Хрестителя).
Коли великий князь відлучався з Москви для щорічних об’їздів володінь він обмінювався з Оленою листами і дуже турбувався з приводу найменших ознак хвороби у новонародженого. Ось з’явився у малюка на шиї «верет» (тобто чиряк), і Василь дорікає дружині : «Говоришь ты, что у сына на шее показался верет. Ты мне прежде об этом зачем не писала? И ты бы мне теперь дала знать, как Ивана сына Бог милует, и что у него такое на шее явилось, и как явилось, и давно ли, и лучше ли теперь? Да поговори с княгинями и боярами что это такое у Ивана сына явилось и бывает ли это у детей малых? Если бывает то от чего бывает: с роду или от чего иного? Ты б и впредь о своем здоровье и о здоровье сына Ивана не держала меня без вести да и о кушанье сына вперед ко мне описывай: что Иван сын покушает, чтоб мне было ведомо».
Такими записками і вичерпуються всі наші знання про «сина Івана» аж до самої смерті його батька.
Про теплі відносини між подружжям розповідають листи Василя до дружини. В архіві їх збереглось п’ять. В одному з них він звертається до княгині: «…да послал еси к тебе в сей грамоте запись свою руку: и ты бы ту запись прочла, да держала ее у себя.»
30 жовтня 1533 року у Василя і Олени народився ще один син – Юрій – глухонімий і «простий розумом».
Не довго князю Василю довелось насолоджуватись родинним щастям.
У кінці вересня 1533 року великий князь поїхав на полювання поблизу Волоколамська «И на Волоце начат изнемогати ногою, и проявися болячка на нозе той, и почат болезнь люта бытии от болячкы тоа. На Москву привезоша его больна ноября 22 день». Коли лікар повідомив йому про те, що його стан безнадійний, князь наказав скласти духовну грамоту. Від дружини його стан приховували. Коли хворого привезли до Москви, в палаці почали радитись про устроении земском». На нарадах були присутні бояри та радники. Жодного разу великий князь не запросив на них дружину. Спілкування з нею відкладав до останньої миті. Коли сталась криза й Василю залишалось жити лічені години, радники почали «притужать» послати за великою княгинею. Ось коли її пустили до ліжка чоловіка. Гірко плачучи, молода жінка звернулась з питанням про свою подальшу долю: «Государь великий князь! На кого меня оставляешь и кому детей приказываешь?». Василь відповів коротко, але чітко: «Благословил я сына своего Ивана государством и великим княжением, а тебе есми написал в духовной своей грамоте, как в прежних духовных грамотех отцов наших и прародителей по достоянии, как прежним великим княгиням». Олена добре зрозуміла слова чоловіка. Їй випадав монастир. Але сама молода государиня була не згодна з цим (їй було лише 25 років).
Псковський літописець записав, що Василь «приказа великое княжение сыну своему большему князю Ивану и нарече его сам при своем животе великим князем приказа боярам беречи князя Ивана до пятнадцати лет своим боярам не многим». Це була регентська рада в складі князів Василя та Івана Шуйських, бояр Михайла Воронцова, Михайла Захар’їна-Юр’єва. Михайло Юр’єв запропонував до ради свого двоюрідного дядька Михайла Тучкова. Крім того до ради запросили Михайла Глинського, тому що «в родстве государю» по жінці. Чому Василь Іванович до останньої хвилини не повідомляв дружині про свою хворобу? Чому таємно спалив духовну грамоту? Про це ми не знаємо.
Коли Олена дізналась про смерть чоловіка то «впала замертво і годин зо дві лежала без пам’яті», але не пройшло й 40 днів, як вся Москва заговорила про її фаворита.
Олена розуміла непевність свого становища, тому насамперед, потурбувалася про те, щоб права її трирічного сина були закріплені публічною церемонією. У псковському літопису збереглася оповідь про офіційне представлення малолітнього Івана на велике князювання. В Успенському соборі зібрались миртополіт Даниїл зі всім почтом церковним, князі, бояри і прості москвичі. Ммтрополмт благословивши Івана хрестом і сказав: «Бог благословляє тебе, государю великий князь Іван Васильович, Володимирський, Московський, Новгородський, Псковський, Тверський, Югорський, Пермський, Болгарський, Смоленський і інших багатьох земель цар і государ всея Русі! Добре здоров будь на великому княженні, на столі батька свого!». Присутні проспівали многая літа і почали підходити до нового государя з подарунками. До великих міст були послані гінці з наказом до воєвод приводити людей до присяги великому князю Івану Васильовичу.
За заповітом Олені наказано було управляти державою не самій, а з Думою боярською, тобто державною радою… Однак це не було виконано. Головним боярином в державі став молодий князь Іван Федорович Телепнєв-Оболенський. Його одного слухала правителька, йому одному дозволяла робити все, що він вважав за потрібне для держави. Влада його була такою великою, що рідний дядько Олени, князь Михайло Глинський був ув’язнений, а потім замордований в тюрмі, лише за те, що висловив незадоволення племінницею за погане виконання нею обов’язків правительки та матері майбутнього царя!
Хоча Олена провела ряд розумних реформ: запровадила єдині для всієї Русі еталони міри довжини, ваги, об’єму; почала заміняти ненависних намісників виборними старостами. Вона віддала наказ про ремонт старих та будівництво нових фортець у містах на західних, південних та східних кордонах. В Москві побудувала другу кам’яну стіну – Китай-город.
В 1535 році була проведена грошова реформа, за якою ліквідовувалось право удільних князів на карбування власної монети. На території Русі була введена єдина монетна система. В її основу був покладений срібний рубль, рівний ста копійкам (срібна копійка – 0,68 грама). Всі старі срібні монети було наказано перелити в нові, на яких був зображений Георгій Побідоносець на коні зі списом в руці, яким він вбиває змія. Ці монети стали називати копійками (від рос. копье – спис).
В 1537 році було підписано договір з Швецією про вільну торгівлю та нейтралітет.
Велика увага надавалась викупу полонених, що потрапляли до рук татар. Вона витрачала на це великі гроші і вимагала пожертв від духовенства і багатих монастирів: «душа людська дорожча золота».
Проте Олена втратила голову від кохання та свободи, пишних обідів, втратила пильність.
В квітні 1538 року молода правителька, у віці 30 років, раптово померла.
Очевидці стверджували, що вид небіжчиці, положення її тіла – все ясно говорило, що померла вона в страшних конвульсіях і муках.
Історики міркують про те, що навряд чи княгині дали сильну отруту. Це було б дуже небезпечно. Вона марніла поступово. В останній рік життя страждала від невідомої хвороби. Це спонукало її часто вирушати у паломництва монастирями. Під час подорожей Олена почувала себе набагато краще. Вона думала, що їй допомагають щирі молитви біля чудотворних образів та мощей. Насправді велика княгиня залишала палац в якому, мабуть, і було джерело хвороби і саме тому покращувалось її здоров’я. Але постійно бути у роз’їздах вона не могла…
Поховали її у день смерті. Родичі, навіть, належним чином не попрощались з небіжчицею.
Сучасники свідчать, що під час прощання відкрито плакали тільки фаворит та син.
Похована вона була у Вознесенському монастирі.
Пройшов тиждень після її смерті і «боярским советом князя Василия Шуйского и брата его князя Ивана и иных единомысленных им» князь Оболенський був схоплений «и посадиша его в палате за дворцом у конюшни и умориша его гладом и тягостию железной».
Семирічний Іоанн ІV залишився сиротою серед бояр, які люто ненавиділи його.
При сучасному дослідженні решток княгині доведено, що вона померла від отруєння солями ртуті…
Ольга Вишневська, Оксана Замула, викладачі коледжу
Надруковано у громадсько-політичній газеті «Лубенщина» №91-93 від 5.08.2017 року та №94-96 від 12.08.2017 року.