АПОСТОЛ (З щоденників Тараса Шевченка). ТВОРЧА РОБОТА МЕТОДИСТА КОЛЕДЖУ ОЛЬГИ ВИШНЕВСЬКОЇ

«Встретили некоего господина Якоби…

Г. Якоби один из нижегородских аристократов, весьма любезный и довольно едкий либерал и вдобавок любитель живописи».

                                            (2 октября 1857 г. Нижний Новгород) 

«У Якоби же встретился я и благоговейно познакомился с возвращающимся из Сибири декабристом, с Иваном Александровичем Анненковым. Седой, величественный, кроткий изгнанник в речах своих не обнаруживает и тени ожесточения против своих жестоких судей, даже добродушно подтрунивает над фаворитами коронованного фельдфебеля Чернышевым и Левашевым – председателями тогдашнего верховного суда. Благоговею перед тобою, один из первозванных наших апостолов!

Говорили о возвратившемся из изгнания Николае Тургеневе, о его книге, говорили о многом и о многих и в первом часу ночи разошлись, сказавши до свидания».

(16 октября 1857 г. Нижний Новгород) 

 «Меня обещали… познакомить с этою достойнейшею женщиною. (Полиною Гебль). Не знаю, скоро ли я удостоюсь счастья взглянуть на эту беспримерную, святую героиню.

Дюма, кажется, написал сентиментальный роман на эту богатырскую тему».

(6 ноября 1857 г. Нижний Новгород) 

«Рисовал сегодня до обеда портреты м. и м. Якоби, а вечером пошел к Веймарну… между прочими гостями в гостиной встретил я И.А. Анненкова, и в продолжение вечера я не расставался с ним».

(8 ноября 1857 г. Нижний Новгород) 

Хто ж ця людина, яку Шевченко назвав апостолом? (Із спогадів  Н. Анненкової).

Анненков Іван Олександрович народився 5 березня 1801 року, в Москві – помер 27 січня 1878 року в Нижньому Новгороді.

Батько - Олександр Іванович Анненков, мати – Анна Іванівна (в дівоцтві Якобі), дочка іркутського Губернатора.

Дитинство та юність Івана промайнули в домі його мами, в Москві. Отримав домашню освіту. В 1817-1819 роках відвідував лекції Московського університету і склав іспити.

На службу був зарахований до Головного штабу в Кавалергардський полк юнкером – 10 серпня 1819 року, потім – естендарт-юнкер – 1 листопада 1819 року; корнет – 21 грудня 1819 року; поручик – 13 березня 1823 року.

В нього було 418 душ селян у Вологодській губернії, після смерті матері залишилось ще 2300 душ в різних губерніях.

Член петербурзького гуртка Південного товариства (1824 р.), брав участь у діяльності Північного товариства. Заарештований 19 грудня 1825 року. Засуджений до 20 років каторги у Сибіру.

Менше ніж за рік до повстання Іван Олександрович знайомиться з Поліною Гебль.

Поліна Гебль народилась у Лотарингії, неподалік Нансі, в старовинній дворянській родині. Її батько – Жорж Гебль – був полковником наполеонівської армії, а дядько – генерал, загинув у битві під Бородіно. Батько загинув з якобінцями.

Сім’я залишилась без засобів до існування. В 17 років Поліна закінчила Державний пансіонат і змушена була піти працювати. Коли фірма Дюмансі запропонувала їй посаду старшого продавця в магазині в Росії, вона погодилась поїхати.

В Москві, поруч з будинком Анненкових знаходився французький магазин «Моко».

Мати Івана Олександровича, Анна Іванівна, часто відвідувала цей магазин, любила робити там покупки. Вона була дуже своєрідною жінкою – найбагатшою в тодішній Москві. В будинку на Кузнєцкому мосту жила сама, а обслуга в неї була 150 чоловік. Володіла маєтками в Пензенській та Нижньогородській губерніях. В селі Пятіно, після смерті чоловіка, загибелі старшого сина Георгія на дуелі і заслання Івана до Сибіру побудувала храм, який існує і до нині.

Любила гарне вбрання і тому частенько заходила до магазину «Моко». Одного разу запросила із собою свого сина Івана, він до неї саме завітав у гості з Петербургу.

Їх обслуговувала молода француженка, красуня Поліна. Іван звернув на неї увагу. Після цього він частенько почав з’являтись у магазині, звичайно без матусі.

Одного разу насмілився запросити Поліну покататись на санях. Була зима, масляна. Та прогулянка стала роковою. Іван зрозумів, що закохався. Йому було тоді 23 роки. Він добре володів французькою мовою, тому спілкувались без проблем. В нього була сентиментальна душа, м’який характер, сам він гарний та сильний, дворянин, знатний та багатий.

На його почуття Поліна відповіла взаємністю. З кожним днем їх кохання міцніло. Ніби сама доля йшла їм назустріч. Коли почались весняні ярмарки, Поліну від магазину у Нижній Новгород відрядили. В тій губернії були найбільші маєтки його матері. Під приводом покупки коней для полку, Іван на ярмарок поїхав. Там вони не розлучались, любов стає міцнішою з кожним днем. Скоро він запропонував обвінчатись в одному з храмів у маєтку.

Іван купив обручки, Поліна одягла фату, до храму підійшли, а вона зайти відмовилась – сказала, що без згоди його матері не погодиться на шлюб. Іван розумів, що мати на цей шлюб згоди не дасть. Так вони і розійшлись, хоча були вже близькі. Поліна була вагітна, але коханому про це не сказала.

Він відбув до Петербургу на службу. Після грудневого повстання, Івана на другий день заарештували. Поліна, коли про це довідалась, захотіла покінчити життя самогубством. Її дивом врятували.

Після цього Поліна поїхала до Петербургу. З великими труднощами в Шліссербурзьку фортецю потрапила на побачення з коханим. (Один із офіцерів, який був у охороні фортеці, раніше у одному полку з Іваном служив, і з ризиком для власного життя організував це побачення).

За це Поліна заплатила великі гроші, а ще вона задумала втечу Іванові влаштувати – у Францію. Для здійснення цього плану потрібно було ще більше грошей – їх у неї не було. Вирішила звернутись до матері Івана і вирушила до Москви. Тоді відбулась їх перша зустріч. Мати нічого не чула про Поліну до цього часу, тому прийняла молоду жінку неохоче, тій довелося чекати на зустріч до другої години ночі. Гроші дати мати відмовилась. Сказала, що досить з неї того, що її син злочинець, не вистачало ганьби зі втечею. Честь тоді у великій ціні була.

Проте мати зняла із своєї руки каблучку і попросила Іванові передати. Поліна вдруге вирушила до Петербургу. Знову до фортеці потрапила. На той час Іван вже був засуджений, чекав на заслання до Сибіру. Він про це Поліні повідомив, а вона розповіла, що в них народилась донька. Каблучку від мами Іван не взяв, сказав, що на етапі все одно в нього її заберуть, попросив собі залишити. Ще в Нижньому Новгороді він їй подарував каблучку, яка складалось з двох частин, Поліна її розломила, одну частину собі взяла, іншу на палець Івану одягнула. І сказала: «Чекай на мене в Сибіру».

Каблучку, яку мати дала, вона продала, купила теплі речі і на пересилочний пункт відвезла. Але запізнилась. Івана вже відправили у заслання.

Горем вбита Поліна вирішила слідом вирушати, але на це потрібен був дозвіл царя. Вона звернулась по допомогу до Варвари Миколаївни Анненкової (двоюрідної сестри Івана). Та була фрейліною дружини Великого Князя Костянтина. Жінки вирішили допомогти Поліні. Вони були у гарних стосунках з дружиною царя, і тому звернулись до нього, але цар категорично відмовив, пояснивши це тим, що француженка ніякого офіційного відношення до Івана не має. Їх близькість офіційно не підтверджена.

Тоді жінки розробили інший план. Поліна сама зустрінеться з царем. До цього вона не раз писала йому прохання, проте вони залишались без відповіді. Цариця підказала тоді, як здійснити особисту зустріч. У Миколи І звичка була, огляд війська проводити в окремих губерніях, в різні дні. Після параду цар завжди із запитанням до людей звертався: «Чи є в них прохання до нього?». Як правило, ці прохання він задовольняв.

На найближчий огляд військ відправили Поліну, для того, щоб вона зустрілась із царем. Своєю красою жінка полонила государя.  Він прийняв від неї петицію і наказав міністру фінансів оплатити її дорогу до Сибіру.

Окрилена повернулась Поліна до Москви. З цією новиною прийшла до дому Анни Іванівни та внучку принесла. Разом почала чекати рішення царя. Вже по іншому відносилась до неї мати Івана. Визнала її нареченою сина. Скоро прибуло рішення царя. Поліну почали збирати у дорогу. А, так як дорогу оплатив цар, гроші з собою їй було заборонено везти.

Анна Іванівна замовила для Поліни спеціальну перуку, в яку були вплетені купюри великого номіналу. Дала у дорогу двох слуг, зібрала 4 візки речей для сина. Малолітню дитину цар заборонив везти до Сибіру, тому дівчинка залишилась у бабусі, а Поліна вирушила до коханого.

Коли Поліна Гебль добралась до Чити, там, у дерев’яному храмі, їх повінчали з Іваном Олександровичем. Тільки на час церемонії з нареченого зняли кайдани.

Лише після 30 років життя у Сибіру – в 1856 році – Анненкови отримали дозвіл виїхати з місця заслання. Жити у Петербурзі та Москві їм заборонили. Тому, в червні 1857 року вони поселились у Нижньому Новгороді. Іван Олександрович отримав посаду при нижегородському губернаторові, його дружина опікувалась жіночою гімназією.

20 років прожили вони у цьому місці. На будинку, в якому вони жили останні роки, встановлена меморіальна дошка, на якій напис: «В цьому будинку після 30-ти років каторги і заслання в 1861-1870 році жили декабрист Іван Олександрович Анненков та його дружина Прасков’я Єгорівна (Поліна Гебль) Анненкова».

В них було 7 дітей: Олександра (1826-1880 рр.), Анна (1829-1833 рр.), Ольга (1830-1891 рр.), Володимир (1831-1897 рр.), Іван (1834-1873 рр.) і Наталія (1842 – 1894 рр.).

У Івана Олександровича був брат Григорій (він загинув на дуелі в 1824 році). Сестра Марія була незаміжня.

Автор - Ольга Миколаївна Вишневська, методист коледжу

P.S. Надруковано в громадсько-політичній газеті «Лубенщина» №31-33 від 12 березня 2016 року