НАЙКРАЩИЙ СОЛДАТ – НАШ
2015-02-16
- Це важка війна для нас. Але ми переможемо.
І уявіть тільки наскільки сильнішими повернемося, здолавши ворога. Тому воюю, а мама чекає. Така доля синів і така доля матерів, - такою була відповідь солдата з Лубен Євгена Сулими на моє перше питання. Зізнаюся, їх приготувала чимало, адже випала можливість дізнатися, що на території проведення антитерори-стичної операції відбувається насправді. Одначе коротка, лаконічна, конкретна, одним словом, чоловіча відповідь розставила, як кажуть, всі крапки над «і».
Зрештою, що тут говорити: хлопець боронить рідну землю, а мати його чекає. Воістину «така доля синів і така доля матерів…» Інколи варто життя прожити, щоб зрозуміти цю беззаперечну істину, а молодий-юнак, солдат-строковик переконався в цьому набагато швидше.
…Люди на передовій, хто вони? Ще вчора цивільні громадяни, які за 20,30, 40 років змогли здобути освіту, створити сім’ю, знайти роботу, завоювати повагу в суспільстві. Комусь, можливо, більше, комусь – менше. Однак для того, щоб людина проявила ті чи інші риси характеру, необхідні відповідні умови.
Євген ріс звичайним юнаком: добрим, щирим, надійним товаришем. Навчався в школі, згодом у Лубенському лісотехнічному коледжі, 8 років займався танцями. Після закінчення коледжу подався, як кажуть, у світи заробляти гроші. Працював у Києві в охоронній фірмі до того часу, доки не знадобилася якась довідка з воєнкомату. Натомість отримав повістку в армію. Прийняв її як належить справжньому чоловікові і пішов солдатом-строковиком в армію, як сам думав на той час, буде про що поговорити з батьком.
Так сталося, що однорічна служба солдата-строковика затяглася. За кілька тижнів до демобілізації – направили в зону АТО, де хлопець гідно тримався понад пів року.
Протягом цього часу їхня 72 бригада змінила кілька міст, областей, та найбільше … - окопів.
- Дня такого не минуло, щоб ми їх не рили, - розповідає Женя. – Кожного разу, коли лунають вибухи і постріли, здається, що це вже точно по мені, а коли минулося, дістаю хрестика і цілую.
Молодий, симпатичний і скромний, а проте швидко змужнілий молодий чоловік поділився подробицями, про які воліє не говорити. Найбільше боїться засмутити маму, тому й не в захваті від думки про те , що цю розповідь може вона прочитати. Звідти, з війни, в телефонній розмові Женя завжди намагався її заспокоїти, говорив, що все у нього гаразд, інколи знаходив сили навіть пожартувати, аби хоч якось втішити найріднішу людину, в той час, коли (пробачте усі матері світу, але не можу зрадити журналістиці) розумів, що ця розмова може бути останньою, і подумки молився…
А вдома молилася мама. Найпалкіше і найвідданіше. І саме це – наймогутніша зброя, яка рятувала сина від тих обстрілів.
… Київська, Житомирська, Дніпропетровська, Запорізька області, берег Азовського моря, Маріуполь, Донбас і Донецьк – скрізь, в тиші пізнього вечора, в літній передсвітанковий час і в хуртовині пізньої зимової ночі вони були готові до бою. Але про ратні солдатські подвиги Женя говорить не охоче. Такі вони, наші чоловіки, сильні, мужні, надійні. Мабуть від того, їхні сльози обпікають душу сильніше за жіночий плач.
Донині усміхнений мій співрозмовник збентежився, почувши запитання про те, як його зустріла родина, коли він нарешті після півторарічної розлуки приїхав на декілька днів додому. Перше слово хлопець сказав «мама». Певно хотів продовжити про її обійми, безкінечні розпитування, розглядини кожного міліметра синового тіла. Однак накотивші на голубі, абсолютно відкриті, добряцькі очі сльози перехопили дух, зібралися в один великий ком і підійшли до горла, ставши на заваді словам. Згодом вдалося видавити: «Ми плакали обоє. Мама і я…»
Знаєте, дуже важко говорити, тим паче писати про такі зустрічі найрідніших людей у світі для загалу. Та й не потрібно.
Для нас він герой. Найкращий солдат у світі – наш. І це не пусті слова. Їх підтвердив командир батальйону, говорячи, що Євген завжди йшов у бій першим, зберігав спокій та холодний розум.
- Нині багато людей справедливо обурюються: чому одні сини воюють, а інші нехтують своїм священним обов’язком, - монолог Євгена. І тут же сам відповідає на запитання багатьох: «Смішно сподіватися, що люди, які тримаються за свої статки підуть воювати. Помирати за Україну вони не будуть. А мені і таким як я - втрачати немає чого. Так ми молоді й дуже хочемо жити. Але жити у вільній і своїй країні. А хто як не ми відстоїть її сьогодні?
… Після нашої зустрічі з Євгеном минуло декілька місяців. Сьогодні хлопець проходить строкову службу у Білій Церкві (військова частина А 2167). Тут, як зазначив сам Євген він «разом з товаришами по службі вдосконалює знання і навички військової справи».
А вдома його чекають мама, тато, сестра і старенька бабуся, яка слізно пообіцяла юнакові не полишити цей світ, доки він не повернеться додому живим, здоровим і з перемогою. І ці слова, переконана, пророчі. Дай, Боже!
Анастасія ЛЯШЕНКО
За матеріалами суспільно-політичного часопису
громадських об’єднань Полтавщини «Наша спільна справа»