Не у білих халатах – у формі з брудними літерами
тут країну зшивають голками крупнокаліберними.
Український світанок зійде над Донецьким кряжем,
хтось із нас неодмінно до ночі в цю землю ляже.
Тільки думка майне, як заправиш в ріжок набої,
що ти жив – як простий чоловік, а помреш як воїн.
(Павло Вишебаба)
Справжнім воїном у пам’яті всіх, хто його знав – рідних, друзів, колег, побратимів, односельців – назавжди залишиться тридцятиоднорічний михайлівчанин Ярослав Олегович Кузьменко, старший сапер другого відділу інженерно-саперного взводу 81-ї окремої аеромобільної бригади. 15 листопада 2022 року він загинув на Донеччині, виконуючи бойове завдання. Вже рік над могилою полеглого захисника майорить схилений у жалобі синьо-жовтий прапор. Скільки цих прапорів розкидано по всій Україні! Цілі синьо-жовті поля на цвинтарях. Мабуть, немає у нашій країні жодного найменшого села чи містечка, яке б не втратило своїх дітей у цій страшній, кривавій війні з московською ордою…
Ярослав Кузьменко народився 19 червня 1991 року в селі Михайлівці. Коли хлопчикові було 6 років, сім’я переїхала на Кіровоградщину, до села Цвітного Олександрівського району. Батько – Олег Володимирович – працював у Чигиринському лісгоспі в сусідній Іванівці, мама – Валентина Григорівна – займалася домашнім господарством. А воно було чималеньке: 3 корови, 16 бичків, кінь, багато землі. Усе потребувало догляду, усьому треба було дати лад. І поки татко на роботі, Ярослав – найперший мамин помічник: з першого класу – з лопатою, після шкільних занять – відразу до телят і корів. Мама розповідає, що одного разу у свято вона прилягла і задрімала, і коли син прийшов зі школи і побачив, що мама спить, взяв сапу і пішов на город полоти грядки.
Ще зі школи Ярослав захопився брейк-дансом, відвідував танцювальну студію при сільському будинку культури. Класний керівник Юрій Володимирович Гребенюк, згадуючи колишнього учня, пише: «Ярослав запам’ятався гарним, звичайним хлопчиною. Високий, стрункий, русявий, з чарівною посмішкою. Лідер, здатний повести за собою, бунтар проти несправедливості. Він завжди усміхався. Був розумним, непогано вчився, не докладаючи великих зусиль. А ще у нього було оте загострене почуття справедливості. Так виховали його в сім’ї: не кривити душею, відверто казати правду у вічі і взагалі поводитись порядно.
Ну а по закінченні школи зі звичайного хлопчини виріс дужий чоловік, богатир, якого просто не впізнати. Як було весело, гарно на святах у школі! Ярослав завжди брав у них участь. А у спортивних подіях йому взагалі не було рівних. Завжди перший в усіх починаннях. Не боявся взяти на себе відповідальність. Кожну справу доводив до кінця. Найперше, що вражало у ньому – позитив: «Знаю і вірю, що все буде добре!» Те, що найбільше запам’яталося з його слів, – «Все буде добре!»
Ще невеличким хлопчиком Ярослав ходив до школи через ліс. Сам-один, він не боявся лісу навіть уночі, бо надзвичайно любив і відчував його. Мабуть, тому пішов батьковою стежкою і вступив до Лубенського лісотехнічного коледжу в Полтавській області, де навчався з 2008 по 2011 роки. Захоплювався мотоспортом і зброєю, був заядлим мисливцем, полюбляв читати книги з філософії.
У дев’ятнадцять став батьком, одружившись із дівчиною з сусіднього села Мар’яною. Народився синочок Денис. Самостійність і працелюбність допомогли йому і вищу освіту здобути (закінчив Національний університет біоресурсів і природокористування України за спеціальністю майстер лісового господарства), і свою сім’ю утримувати. Закінчивши університет, Ярослав деякий час працював на посаді майстра лісу в Олександрівському лісництві Кіровоградського обласного управління лісового та мисливського господарства, потім – у філії «Білоцерківське лісове господарство» державного спеціального господарського підприємства «Ліси України». Коли навчався, уявляв, що працюватиме на природі, а робота була більше кабінетною. Розрахувався і вирушив на заробітки до Польщі. Швидко вивчив мову, зарекомендував себе, як здібного працівника і після стажування в Литві працював куратором у великому цеху аргонного зварювання. Гарно заробляв, постійно допомагав батькам, які на той час уже знову жили в Михайлівці. Мама розповідає, що батьки й молодша на 13 років сестра Сніжана завжди були за його міцною спиною. Завдяки матеріальній підтримці сина облаштували двір, а Сніжана вступила до омріяного вишу – Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова на факультет спеціальної та інклюзивної освіти («бо хочу допомагати діткам»). Усі друзі і знайомі заздрили Кузьменкам, що у них такий турботливий син, так опікується батьками, молодшою сестрою і синочком. А рідні пишалися Ярославом.
Сімейне життя з Мар’яною не склалося. Пара розлучилася, але Ярослав залишався в добрих стосунках з колишньою дружиною, обожнював сина і був для нього найкращим татком: приділяв багато уваги і часу, допомагав, підтримував і захищав. Мріяв виростити Дениса справжнім чоловіком, мав багато планів на майбутнє…
Через тиждень після великого нападу росії на Україну Ярослав приїхав із Польщі додому. «Я прийшла з роботи, – згадує мама, – дивлюся, його валіза стоїть у веранді. Я не те що там цілувала-обнімала – я впала отак кулаками в підлогу:
– Що ти наробив, синок? Тепер тебе за кордон не випустять! А він каже:
– Мама, я по-іншому не міг. В мене росте син, він учитиме в школі історію. І виросте, спитає: де ти був, як у нас була війна? А я йому що скажу: на заробітках?
Наступного дня, нікому нічого не сказавши, вирушив до військкомату і тільки коли повернувся, повідомив батькам: «Буду йти воювати» (хоча ніякого військового досвіду не мав, в армії не служив).
6 квітня Ярослав Кузьменко був мобілізований. Воював старшим сапером другого відділу інженерно-саперного взводу 81-ї окремої аеромобільної бригади (81 ОАеМБр) – військового з’єднання у складі Десантно-штурмових військ Збройних сил України, що базується переважно в районі, безпосередньо прилеглому до зони бойових дій у Донецькій області: Костянтинівці, Дружківці, Краматорську.
Гасло бригади – «Народжені перемагати!» Саме під таким девізом воював Ярослав Кузьменко. Його бригада стояла в обороні важливих населених пунктів Луганщини: Рубіжного, Сєвєродонецька, Лисичанська. Ярослав брав участь у звільненні від російсько-окупаційних військ Богородичного, Святогірська, Лимана на Донеччині. Робота сапера важка і особливо небезпечна, але всі тяготи війни Ярослав витримував мужньо, адже мав відмінну фізичну підготовку, завжди тренував своє тіло. Батьки розповідають, що Ярослав ще з юності вправлявся на турніку, і коли показував побратимам різні трюки, ті були в захваті.
Молоде життя Ярослава Олеговича Кузьменка обірвалося в ніч з 14 на 15 листопада 2022 року. Вірний захисник України загинув під час виконання бойового завдання під Краматорськом Донецької області. Поховали полеглого воїна 24 листопада у Михайлівці, під звуки гімну України та прощальний триразовий збройний залп.
29 серпня 2023 року, в День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави, у Цвітненській школі, яку закінчив Ярослав Кузьменко, була відкрита меморіальна дошка на його честь.
Класний керівник Ярослава, Юрій Володимирович Гребенюк, написав: «Для кожного вчителя його учні, як би вони не виросли, залишаються дітьми назавжди. І хто ж міг подумати, що проклята війна забере хоч когось із них. Він нічого в житті особливого не хотів, хотів тільки жити, але не прожив навіть того, що накувала зозуля. Він відмовився від щастя і мрій, коли його покликала сльоза Батьківщини.
Війна – це найстрашніше, що придумали люди. Вона завжди приходить непрошеною. Заходить не стукаючи. Забирає не питаючи. За собою залишає сльози і смерть. У війни холодні очі. У війни свій рахунок, своя безжалісна арифметика. Війна невблаганна. Людство страшенно збідніло: збідніло на кожного, хто загинув. Всесвіт осліпнув: погасли їхні зорі, їхні долі. Тому сьогодні так тяжко збагнути, що в житті нас менше, ніж мало бути. Не загояться рани батьків, які виняньчили синів до неба. Не притупиться біль непоправної втрати. Наша вдячна пам’ять завжди буде берегти всіх шляхетних своїх дітей».
Неможливо без щему в серці читати рядки, які присвятила Ярославові його сестра Сніжана: «Коли мене попросили написати кілька слів про Ярослава, я розгубилася… Після його смерті мені дуже важко про нього говорити чи розповідати якісь спогади. Пишу все зі сльозами на очах і любов’ю в серці.
Він був людиною слова, цього він вчив і мене. Я назавжди запам’ятала його зі щирою посмішкою і очима, сповненими добротою. Він був прикладом для мене, був от тим старшим братом, якого хотіла б кожна дівчинка.
Я завжди була впевнена в тому, що я під захистом, що я маю людину, на котру можу покластися і довірити все найпотаємніше. Якщо раніше я, в першу чергу, бігла до нього по пораду, то зараз лише подумки питаю себе: «Що сказав би мені Ярослав?..»
Він виростив мене із перших днів мого життя. Він мене оберігав і ніколи не давав здаватися. Казав, не дивитися, не слухати навколишніх, а робити так, як сама вважаю за потрібне.
Знаєте… нічого так не запам’ятовується, як можливість втратити життя. Коли я була маленькою, я поїхала з Ярославом до річки. Був звичайний літній день, дітвора плавала, стрибала в воду. Я лиш булькалася собі на мілині, бо плавати не вміла. Ярослав стояв на березі, розмовляв зі своїми друзями і спостерігав за мною. Але мій інтерес до стрибків інших дітей взяв гору, і я підійшла до них глянути, як там глибоко. Як тут раптом падаю до води (мене штовхнув хтось із дітей) і не відчуваю дна під ногами. Паніка, страх і нестача повітря закарбувалися в пам’яті назавжди. Але щасливий кінець: Ярик витягнув мене майже одразу після падіння.
Я завдячую всім, що зараз маю, саме йому. Я здобуваю вищу освіту саме в тому університеті, що колись хотіла, бо він мені допоміг його оплатити. Одночасно працюю за кордоном на роботі, що теж знайшов мені Ярослав. Я в чудових умовах поряд з чудовими людьми. Як банально б це не звучало, але разом з його смертю вмерла і якась частина мене… Така світла, добра, щира частина мене. Братику, ти назавжди в моєму серці».
Ярославові Кузьменку було лише 31 рік. Назавжди 31… Ми дякуємо нашому Янголу Світла за те, що боронив нас усіх, свою родину і свою країну. Захищав до останнього подиху.
...Коли чорна тінь повстала від Маріка до Говерли,
Ми билися, як востаннє. І вижили, і померли.
Якщо, як і ми, уголос, ти весело й непохитно
Читаєш це українською, значить ми бились гідно.
(Павло Вишебаба)
Наталія ПУГАЧ, старший науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного історико-культурного заповідника;
фото – зі сторінки Кам'янського державного історико-культурного заповідника
