2016-12-15
ІСТОРИЧНИЙ НАРИС ПРО КНЯЗЯ БОГДАНА ГЛИНСЬКОГО (МАМАЯ)
Князі Глинські вважали себе нащадками хана Мамая.
Спадкоємцем Подніпровських та Посульських володінь став його син Лекса. Він охрестився в Києві, прийняв ім’я Олександр разом з сином Іваном почав служити великому князю литовському Вітовту (1392-1430рр.). Правитель Литви примножив маєтності Глинських. Дружиною Івана стала дочка князя Данила Острозького. Їхнім правнуком і був Михайло Глинський.
Історики вважають, що князь є одним з найперших українців, кому вдалось ознайомитись з досягненнями Європейської епохи Відродження і професійно опанувати військову справу. Він вільно володів німецькою та латинською мовами. Його життя – це карколомний авантюрний роман з непередбачуваними злетами та падіннями. Та про все по порядку.
Він з’явився на світ близько 1470 року. Рід Глинських уже занепадав. Михайлів батько, князь Лев Борисович, служив удільному князю Іванові Мстиславському, а потім – «по паном по литовським из детми своими».
Їх високопоставлений родич Ян Літавор Хребтович, у середині 1480 років залишив батьківщину і вирушив з посольством до Німеччини. Він на дванадцять років «тово князя Михаила Глинсково взял с собою в Немцы и дал ево учити в Немцах тамошнему языку Немецкому и грамотам. И там в Немцах, князь Михайло Глинской веры своей русской (православної) отступился». Глинський ознайомився з європейською культурою: перейшов у католицтво, досконало оволодів німецькою та латинською мовами (збереглись кілька його послань, які написані вишуканим і вигадливим стилем).
Австрійський дипломат Сигізмунд Герберштейн залишив докладну оповідь про Глинського в Німеччині. Він пише, що князь Михайло «освоїв витончені манери й лицарські звичаї, був спритним у військових вправах: перегонах, фехтуванні, боротьбі, стрибках, а також і в розвагах на зразок танців та всілякої куртуазії, чим і зажив собі особливої слави». А також дипломат подає портрет Глинського : «Він відрізнявся міцною статурою і гострим розумом, умів дати вірну пораду, був однаково здатним і на серйозну справу, і на жарт, і поза сумнівом, був, як кажуть, людиною на всяку годину».
Серед європейських лицарів мав репутацію сміливця та любителя лицарських турнірів. Відвідав Італію та Іспанію.
В Німеччині якийсь час залишався при дворі імператора Максиміліана І (1493-1519рр.). Потім служив герцогові Альбрехту Саксонському і показав себе відважним воїном. Наприкінці 1498 року Глинський повернувся до Литви й одразу ж привернув увагу великого князя Литовського Олександра (1492-1506рр.).
Тридцятирічний Михайло Львович зробив при Віленському дворі блискучу кар’єру. Він займає почесні й вигідні посади: маршалка двору (1500р.), намісника мерецького (1501р.), намісника бєльського (1505р.). Глинський став найближчим радником великого князя, (а з 1501 року – і польського короля) Олександра, управляючим монетним двором. Прихильності всесильного фаворита шукали тепер поважні особи і навіть іноземні володарі. Успіхи князя не бозна-якого походження викликали заздрість у литовських вельмож; за цих умов конфлікт був неминучим. Він виник з троцьким воєводою Яном Заберезинським, який посідав одне з чільних місць в ієрархії Великого князівства Литовського. На той час вплив Глинського на короля був значним і суперник князя Михайла зазнав поразки. При цьому він втратив свою посаду. Почуття помсти причаїлось у його душі, а після смерті короля Олександра вибухнуло як вулкан.
Того року до Литви вдерлися татари. 5 серпня 1506 року Михайло Львович, на чолі війська, здобув блискучу перемогу в битві під Клецьком. Під час січі, за свідченням хроніста, під князем було вбито трьох коней. 12 серпня переможцю влаштували тріумф у Вільно. Він був у зеніті своєї слави. Але це тривало не довго. Через тиждень король Олександр помер.
Новий володар Сигізмунд був рідним братом покійного Олександра. Глинський був з ним у приязних стосунках і тому з почтом вирушив на зустріч новому володарю. Але вороги не дрімали. Вони поширювали чутки, що Глинський сам претендує на литовський престол. Опозиція Глинському у Вільно була сильна. ЇЇ очолював Я.Ю.Заберезинський. Новий правитель не захотів підтримувати честолюбивого князя, не захотів залишати його при владі. Наприкінці 1506 року відібрав у нього посаду маршалка двору, а у його брати Івана Львовича - посаду київського воєводи.
Глинський не здавався. Вимагав від короля судового розгляду справи між ним та Заберезинським, але марно. Останнім козирем князя були широкі міжнародні зв’язки. Нагадаємо, що дружиною Олександра була сестра московського правителя Василя ІІІ, а правителем Угорщини – рідний брат Олександра – Владислав.
Навесні 1507 року Михайло вирушив до Угорщини. У липні того самого року до Вльна прибув посол угорського і чеського короля Владислава Ягеллона, з клопотанням за Глинського. Тоді ж Сигізмунд отримав послання від кримського хана Менглі-Гірея з вимогою: «тепере… князю Михаилу Львовичу в Литовском князстве маршальство дай». В разі відмови хан погрожував розривом «братства» з королем. Однак всі ці дипломатичні прохання Сигизмунд не задовольнив.
Коли Глинський втратив надію на відновлення своїх прав законним шляхом, він зважився на відкритий заколот. 2 лютого 1508 року напав на двір свого ворога Заберезинського. Бідолаху посеред ночі витягли з ліжка і стяли голову. Так само він вчинив і з іншими своїми ворогами. Чіткого плану подальших дій заколотники не мали. Від задуманного спочатку походу на Вільно довелось відмовитись. Сил було недостатньо.
Князь усе ще сподівався на примирення з королем. Зі своєї резиденції Турова він вів переговори із панами-радою у Вільно і з Сигізмундом, який тоді перебував у Кракові. Аж ось у Турів прибув гонець з Москви. Великий князь Василь ІІІ запрошував Глинського та його братів до себе на службу. Вони прийняли цю пропозицію. Цілували хрест на вірність новому государю, а той вирядив їм на допомогу війська і обіцяв передати Глинським ті міста, які вони захоплять у Литві.
Влітку 1508 року воєнні дії розгорнулися на території сучасної Білорусі та частково Київщини. Два роки тому Михайло Глинський бився у цих місцях з татарами. Визволяв захоплених ними у полон бранців. Тепер він сам розоряв цю землю разом з московськими військами. У листі Василю ІІІ князь так описував свої «успіхи»: «Везде…огонь пускали и шкоды чинили, и полону на колкос десять тысяч взяли». Проте, заколотники не здобули жодного міста ( ні Мінська, ні Слуцька, ні Орші, ні Мстиславля, ні Кричова).
Польський хроніст кінця шістнадцятого століття Мацей Стрийковський додає до цього переліку Житомир та Овруч і приписує Глинським намір відновити традицію київського княжіння. За його словами, перебуваючи на Київщині, Василь Глинський умовляв місцеву шляхту перейти на бік його брата Михайла, який хотів, в разі перемоги відтворити «Київську монархію». Відновити Велике князівство Руське. При цьму сам Михайло Львович, за Стрийковським, сподівався одружитися із вдовою Семена Слуцького, княгинею Анастасією. Цей шлюб дав би йому права на Київ, спадкове володіння нащадків Володимира Ольгердовича. Таким чином він би звільнив свій край від польського ярма.
Про те ці звістки хроніста, мабуть є вигаданими. Згадок про претензії Глинського на київський стіл немає у жодному з інших джерел, навіть у його власних посланнях. Із листування Сигізмунда з Менглі-Гереєм відомо, що останній пропонував Глинським «посадити их на Киеве и на всех пригородкех киевских и беречь их от короля». Та сил у братів було замало. Тому восени 1508 року Глинські, з купкою прибічників, знайшли притулок у Росії. Їх радо зустрів Василь ІІІ. Щедро обдарував їх і надав значні земельні володіння (зокрема Михайло отримав «в кормление» Боровськ і Ярославець).
У Москві князь Михайло почав опановувати нову для себе роль – радника російського государя. При першій же зустрічі Глинський повідомив Василю ІІІ про стан європейських справ. Порадив йому запропонувати імператорові Максиміліану укласти союз проти польського короля, що й було негайно зроблено. Надалі М.Л.Глинський брав активну участь у створенні антиягеллонської коаліції, до якої планувалося залучити імператора, датського корля, саксонського герцога та гросмейстера Тевтонського ордену.
Михайло звик до європейського життя, там він був свій. В Москві було незрозуміло і складно. Глинський всіляко підбурював проти Сигізмунда всіх його сусідів, але у глибині душі сподівався на можливість примирення з королем і навіть робив певні кроки у цьому напрямі. Неспростовним свідченням цього є листи надіслані князем влітку 1509 року імператорові Максиміліану і магістратові міста Гданська. В цих посланнях Михайло докладно описує «жорстокі образи та інші несказанні лиха», які були завдані йому королем Сигізмундом та його радниками, а наприкінці, зовсім не логічно, прохає поклопотатися за нього перед Сигізмундом, щоб він повернув братам Глинським та їх «приятелям» несправедливо відібрані маєтності і уряди. Ця кореспонденція містить і нарікання на Василя ІІІ, який нібито «нічого так не бажає, як нашої загибелі».
Михайло Львович явно лукавив, коли писав про бажання московського князя його погубити. Василь настільки довіряв Глинським, що дозволив їм вести власну дипломатичну політику і приймати послів. Часто великий князь запрошував Михайла, який добре знав європейську політику до себе на найближчу раду. У Василя з’явилась впевненість у тому, що завдяки порадам князя йому вдасться підкорити всю Литву.
Честолюбивий князь і в Москві зіткнувся з гострим суперництвом у придворному середовищі. Воно обмежувало його амбіції, тому він хотів повернутися до Литви. Але, в той час про примирення із Сигізмундом не могло бути й мови: якраз 1509 року литовські посли вимагали в Москві (зрозуміло безрезультатно) видачі князя Михайла та його братів, як зрадників.
У 1512 році почалась чергова російсько-литовська війна. Метою цієї кампанії стало здобуття Смоленська, який перебував під владою Литви. У цих походах Михайло Львович командував одним із полків. Під час третьої, останньої облоги міста влітку 1514 року він, за свідченням польських хроністів, повів переговори із смолянами, схиляючи їх до капітуляції. При цьому Глинський дбав про власні інтереси: адже Василь ІІІ обіцяв передати Смоленськ у спадкове володіння князю Михайлу, якщо той здобуде це місто. Але коли це сталось великий князь не виконав своїх обіцянок,- дізнаємося із записів С Герберштейна.
Скривджений князь Михайло остаточно вирішив примиритися із Сигізмундом і повернутися на батьківщину. (Переговори про це він, мабуть, розпочав ще під час облоги Смоленська, ведучи, як звичайно подвійну гру). Цього разу король дарував князю-зрадникові своє прощення і надіслав йому охоронну грамоту. Однак у вирішальний момент наміри Глинського викрили. Його схопили воєводи Василя ІІІ, закували в «железа» і відправили до Москви. Потяглися довгі роки ув’язнення.
У 1517 році до Москви прибув імператорський посол Сигізмунд Герберштейн. Серед інших доручень Максиміліана І він мав все зробити для звільнення Глинського і відвезти його до імператора. Однак дипломат зазнав невдачі: «Мне тогда и доступ к нему остался закрыт и даже видеть его не позволили». Михайлові загрожувала смертна кара. Вмирати не хотілось і він знайшов вихід. Звернувся до митополіта і попросив прийняти його знову у православ’я. Митрополіт захистив його. Страту замінили ув’язненням на невизначений термін. Життя було врятовано, а в’язниця – не могила, з неї можна вийти. Обставини змінились через 5 років. У листопаді 1522 року в інструкції московському посольству до Литви було згадано про те, що Глинський повернувся до православ’я. Але це не означало, що опальний князь вийшов на волю. Йому просто покращили умови ув’язнення.
Лише в лютому 1527 року коли Василь ІІІ одружився з племінницює М.Л Глинського княжною Оленою Василівною, князя Михайла було звільнено. Виликий князь московський повернув йому «казну» і пожалував вотчиною. Тоді ж за наказом Василя ІІІ Михайло Глинський одружився з дочкою князя Івана Васильовича Німого-Оболенського.
Упродовж наступних років московський володар виявляв прихильність до князя Михайла, а в грудні 1533 року, вмираючи, призначив Глинського одним з опікунів свого малолітнього сина – майбутнього Івана ІV Грозного. Певна річ, це призначення викликало роздратування у придворному середовищі, де «чужака» Глинського не любили. Незабаром князь втратив вплив на державні справи. Опозиція Глинському збіглася із сильним «антилитовським» рухом при московському дворі. Коли в серпні 1534 року було звинувачено у зраді й заарештовано кількох осіб (головно, вихідців з Литовської держави) серед них опинився і Михайло Львович – «поиман бысть по слову наносному (за доносом) от лихих людей», так зі співчуттям зазначив літописець. В біді усі відвернулися від нього, навіть племінниця – велика княгиня Олена. М.Глинський помер у в’язниці 15 вересня 1536 року. Його дружина, Олена Іванівна, на кілька років пережила чоловіка. Ще раніше, 1533 року пішла з життя їхня дочка Фетинья. Син Василь, щоправда дожив до 1564 року, однак дітей не мав і ця гілка роду згасла.
Слава Глинського надовго пережила і його, і його нащадків. Він був незвичайною яскравою особистістю. Однаково добре володів пером і мечем. Служив п’ятьом монархам у Німеччині, Литві і Росії. Хоча, мабуть, дбав лише про власні інтереси. Йому було добре всюди, де цінували його таланти, де зважали на його впливовість, де він користувався владою. Двічі цей князь міняв віросповідання. Двічі зазнавав нищівної поразки. Але вперто знову видирався на вершину влади.
Він був людиною незвичайної долі – татарином за походженням та європейцем за стилем життя.
Надруковано в громадсько-політичній газеті «Лубенщина» №№139-143 від 19 та 26 листопада 2016
Ольга Вишневська, методист коледжу;
Оксана Замула, викладач спецдисциплін